Коли життя Країни Рад почало стрімко мінятися, але сама Країна ще існувала, Іванові передали працю американського славіста, який проаналізував його «Ката» й дійшов висновку, що автор написав його не від бажання вислужитися перед істеблішментом Країни Рад, а щоби насміятися з нього. Тобто, розгадав його задум. Івакові стало приємно. Але він став читати далі й вичитав десь таке, що автор «Ката», напевне, сам не був задіяний у репресіях ні як жертва, ні як кат, оскільки реалії його тексту не відповідають страшній дійсності, про яку світ довідався з валу документальної літератури часів Перебудови. Американський дослідник писав так упевнено, так переконливо, аж хотілося прочитати оповідання Івана Івака «Кат» і познайомитися з автором.
— Якби ти бодай трохи мукав по-англійському, міг би озватися до нього та з’їздити до Америки коштом його університету, — казав Валера.
— Добре, що ти вже об’їздив півсвіту, а я сидітиму у своїй редакції, поки не помру, — сказав він тоді синові.
— Добре, що ми добре поговорили з сином, коли він їхав, — каже сам собі старий письменник у безладі редакційної кімнати, коли знову й знову спливають у пам’яті синові жарти стосовно батькового життєвого шляху. І старий письменник потроху пише про цей свій життєвий шлях. Як і радив йому його син. По змозі, максимально щиро.
Отже, він сидить у видавництві у своєму кабінеті, вже кілька років заваленому речами, знесеними з інших кімнат. Він іще й приніс сюди з дому ті речі, які щось означали для нього. Наприклад, світлини, де він із Любою. Знайшов навіть ту, кримську, в санаторії з білими колонами між кипарисів. Книжки, що їх із радістю прочитав, коли починав писати (Ви читайте, читайте, не тільки пишіть, казав йому керівник літературної студії «Світле майбуття» Василь Правда). Приніс і свої книжки. І свої закордонні публікації.
Він уже дуже старий. Йому скоро вісімдесят. Але він пишається, що продовжує працювати і щодня ходить на роботу. Міг би приходити в редакцію двічі на тиждень, для видавничих справ цього було б досить. Але він приходить щодня й сидить допізна. Записує розрізнені епізоди зі своєї автобіографії та думає: а раптом зійде на нього святий дух, і він напише книгу, яку сам і видасть, яку читатимуть усі, на якій він добре заробить, бо її всі купуватимуть. Але термін підписки про нерозголошення ще діє, то ж видати він її не зможе. Але ж головне написати, головне, Господи, написати! Тому він і ходить сюди вечорами й сидить тут допізна, й вертається додому пішки темними вулицями до свого сірого будинку.
Він знає, що вдома на нього не чекають. І знає, що, хоча з дочкою, зятем та онуком у нього добрі стосунки, його смерті, загалом, зрадіють. Як потихеньку зраділи вони з Любою смерті Ірини Василівни. Але ж от, син Валерій щиро сумував за прибиральницею. Лише особливий душевний контакт зі старою людиною робить так, що за нею справді сумують. Таке трапляється, якщо казати правду собі й Богові, вкрай рідко. У нього такого контакту з родиною нема. Дай, Боже, їм, хто лишиться після нього, знайти і втримати такий контакт одне з одним. Дай їм, Боже, прожити довго і піти з цього життя щиро оплаканими.
Але за Любою я сумую. І думаю: а раптом світобудову влаштовано так, що ми зустрінемося ТАМ і поговоримо. Щиро, добре поговоримо. І я розповім їй про Габріеля Деуса. Кому, як не їй? І, хоча таке, здається, аж ніяк не можливо, я зумію взяти з собою туди те, що пишу зараз, і вона це прочитає. Як читала добрі книжки у своїй бібліотеці.
Останнім часом йому добре пишеться. Він пише від руки в цератовий зошит, хоча на його письмовому столі блимає зеленими літерами екран комп’ютера, на якому працювати він уміє. Але на комп’ютер він не «пересів». У нього розбірливий почерк. Друкарки Країни Рад майже ніколи не перепитували, що він написав. Якщо хтось читатиме те, що він зараз пише, то розбере.