Але сторінки про ті далекі роки даються йому нелегко, ох, нелегко. А хтось у сусідній кімнаті також засиджується допізна і вирішив познущатися з нього. Бо вже кілька вечорів з-за стіни гучно звучить «Смєло, таваріщі, в ногу». Він навіть питав вахтера, хто там лишається в кімнаті, яку вони здали фірмі «Ореол». Але глухуватий вахтер нічого не чує і каже, що в «Ореолі» вечорами нікого не буває.
Але ж от до його кабінету зайшов авантюрного вигляду хлопець і сказав:
— Нарешті я тебе знайшов, кате.
— А ви мене шукали, молодий чоловіче?
— Так. Багато років тому ти повісив у підвалі мого діда. Бабуся лишилася вагітною. Батько народився із тавром ворога народу. Йому не було життя в цій країні. Я народився у підвальному приміщенні. Моя мати довго носила тавро дружини ворога Країни Рад.
Іван Івак відзначив, що йому не страшно, хоча, враховуючи об’єктивні обставини, він мав би злякатися. Хлопець молодий і сильний. Він стоїть на порозі кабінету, з якого не було іншого виходу. В коридорі видавництва нікого нема. Вахтер дрімає на першому поверсі.
— Молодий чоловіче! То хто носив тавро ворога? Ваш дід чи ваш батько? Чи ви самі?
— Канчай базар, мен! Ти може, скажеш, що нікого не вішав у підвалі мінус третього поверху?
— Я готовий продовжувати цю розмову, якщо ви скажете, звідки вам відомо, що вашого діда стратив у підвалі НКВД саме я.
— А моя бабуся працювала прибиральницею! Вона прибирала кімнату на три поверхи в глибину після страти!
— Ваша вагітна бабуся прибирала кімнату після страти вашого діда?
— Так! Вона була з села! З колгоспного села! Тоді не було декретних відпусток! Совали швабрами до самих пологів! І коли з’явилося ваше оповідання «Кат», вона відразу сказала батькові: ось чому ти такий хворий! Я прибирала за тим, хто робив таке, як він. То ж ви написали оповідання «Кат»?
— І ваша бабуся його читала?
— Вона його побачила в батьковій шкільній читанці!
— Молодий чоловіче, ви щось плутаєте. Ваша бабуся прибирала в кімнаті, в якій стратили її чоловіка? Такого не могло бути. Дружину ворога народу не допустили би до прибирання секретних кімнат, куди був потрібен допуск високого рівня. Або ваша бабуся не була прибиральницею, і тоді невідомо, хто стратив вашого діда. Або прибиральницею вона була, але ваш батько народився дебілом з якоїсь іншої причини.
— Типовий гебіст! Що ти верзеш! Ти вішав людей! І ти за це заплатиш!
Хлопець, певне, прийшов із портативним магнітофоном. Бо знову загриміло «Смєло, таваріщі, в ногу». Під цю пісню хлопець почав душити старого письменника.
— Ось так хрипіли твої жертви. А тепер ти похрипи! Це — розплата за твої гріхи! — кричав хлопець, який, напевне щось чув про те, що відбувалося в кімнаті мінус тридцять один. І навіть тоді переляку Івак не відчув, хоча стало дуже некомфортно.
— Ти заплатиш, заплатиш! — не вгамовувався хлопець. — У тебе в сейфі є бабло! Ти заплатиш за сльози моєї бабусі й мого діда. Де ключ від сейфа?
Івак витяг великого ключа з шухляди письмового столу і простяг хлопцеві.
— Бери! Все, що знайдеш, твоє!
У сейфі не було нічого. Хіба що печатка видавництва, яка хлопця не цікавила. Він оцінив честь свого діда й бабусі у грошових знаках, а не в необхідності символічної страти колишнього ката. Не знайшовши нічого, горе-месник розпачливо пішов, лишивши Івана Івака із тяжким болем у карку та піснею «Смєло, таваріщі, в ногу» у вухах.
Він довго не міг чути тої пісні й завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в нього страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі й кепські слова. А потім її припинили виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить персонально для нього, цього разу нестерпно.
Але хтось змилостивився і вимкнув магнітофон. Настало рідкісне полегшення, хоча горло все одно страшно здавлене. Із останніх сил Іван Івак промовив, вірніше, прохрипів:
— Я нібито побудував свій дім і виростив дітей… Але я не написав твору свого життя, хоча й видав чотиритомник своїх творів. Я не розгадав таємниці, якої прагнув. Я так і не з’ясував, хто такий Габріель Деус, хоча розкрити ту таємницю було головною метою мого життя.
— І не покаявся в тому, що робив до того, як з’явився Габріель Деус, — пролунав веселий голос десь поряд.
Іван Івак із останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку сидів чоловік із пишною сивою чуприною та веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і дав йому хвилину спокою перед кроком у небуття. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о, Господи, як нестерпно, коли не можеш дихати!