Габріель Деус сидить у кутку захаращеного редакційного кабінету й весело дивиться на свого колишнього ката.
— Ти весь час думав про мене, і це зарахується. Але вони, ті, кого ти таки повісив, вони теж були людьми.
— Людьми? Вони до мене потрапляли вже не людьми, Габріелю! Вони ще до зашморгу всі були обісрані від жаху! Прибиральницям, які приходили, коли виносили страченого, їм було що прибирати! І вони не могли висловити своє останнє бажання, навіть якби ми з Харчем питали про нього!
— Прибиральницям завжди є ЩО прибирати, Іване. А ми звітуємо перед НИМ числом порятованих душ. То ж яке ТВОЄ останнє бажання?
— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. Почути і вмерти...
Вахтер при вході до видавництва, якого Іван Івак уважав глухуватим, умить почув гуркіт нагорі. То старий письменник впав зі стільця. То ж вахтер мав клопіт бігти вниз викликати швидку допомогу, а також телефонувати додому дочці Івака. А наступного дня, обдзвонюючи старих працівників видавництва, щоб повідомити їх про смерть пана Ель Вердуго, вахтер розповідав:
— Так, він до останнього ходив на роботу. Але останні дні трохи, як то кажуть, поїхав. Усе питався, чому в сусідній кімнаті, тій, яку здали фірмі «Ореол», весь час крутять пісню «Смєло, таваріщі, в ногу». Непокоїли його комуністичні пісні! Він із кимось голосно розмовляв в останню ніч. Не по телефону, адже в його кімнаті телефон вимкнули за несплату, лишився тільки цей, у мене на вахті. Ніхто до нього не приходив, це виключено. В редакції лише один вхід, через мене. Якби до пана Ель Вердуго хтось прийшов, я про це неодмінно знав би. Від чого помер? Від асфіксії. Задихнувся, сердешний.
У газеті «Література Країни Рад», яка виходить і досі, з’явився некролог. Івана Івака згадували тепло. Той, хто складав той текст, щедро цитував американського дослідника, який вичитав в оповіданні «Кат» насмішку над Країною Рад. А підписали некролог багато старих і молодших літераторів.
Хоча Івану Івакові й виділили місце на найпочеснішому столичному цвинтарі, але ховали його на скромнішому поряд із дружиною Любов’ю Івак. Дочка Івана Івака Ірина ридала біля труни батька. Вона не придурювалась. А її старший брат Валерій, який прилетів на похорон батька з-за океану, ніжно заспокоював сестру і теж щиро сумував.
Валерій Івак скоро повернувся до свого нового дому. А Ірина зі своїм сином-підлітком Іванком зайшли до редакції забрати речі дідуся. Сподіваємося, цератовий зошит, куди Іван Івак записував фрагменти свого життєпису, десь зберігся та одного дня буде прочитаний.
2014, Одеса
Цвинтар привидів
Той будинок стояв над диким морем на краю випаленої сонцем рівнини та був непристойно великим. Я гостювала там у далекі радянські часи, коли по всій країні люди жили по 3—4 душі на одну кімнату. Якщо десь якусь радянську кімнату займали двоє, вважалося, що їм пощастило. І раптом опинитися в домі, де кімнат було набагато більше, ніж мешканців. І то не була будівля з багатьма потворними прихатками, яких у курортних містах Криму безліч. Той будинок над морем одразу споруджувався великим.
Просто в море вели слизькі кам’яні сходи. Пляжу не було: пінні хвилі розбивались об гостре каміння, яке грізно обступало зусібіч того, хто наважився зійти вниз. Пляжний килимок можна було постелити лише нагорі біля краю урвища. Господар дому, дорожній майстер, який від’їздив із дому ще до світанку, міг підкинути на службовій вантажівці до пляжу в селищі, але назад все одно треба було б іти пішки кілька кілометрів під палючим сонцем.
То був мій найдивовижніший відпочинок біля моря. Навіть коли зовсім не було вітру, море внизу несамовито бунтувало, і бризки, розбиваючись об гострі скелі, долітали до краю урвища, де й стояв той дивовижний дім. Не пам’ятаю, чи був біля нього якийсь сад. Здається, росло кілька дерев. Але добре пам’ятаю велику вітальню без вікон, проте зі скляною стелею. І багато по-різному пофарбованих дверей кімнат, які виходили до вітальні.
Дочка господарів дому жила в Сімферополі. А син був інвалідом. Пересувався або у візку, або на милицях. То був гарний хлопець із довгим волоссям десь тридцяти років. Його хворі ноги не були потворно викривленими або непропорційно малими, що я неодноразово бачила в багатьох калік на кримських набережних. Просто ноги вкрай кепсько слухалися його.
Йому належало кілька кімнат у батьківському домі. Я жодного разу не була в його спальні, і до речі, не знала, за дверима якого кольору вона. Він запрошував мене до бібліотеки, вікна якої виходили на північ, на степ, а двері були фіалкові. Або до кабінету за червоними дверима з вікнами на море, де стіни було обвішано картинами з міськими пейзажами.