— Навіщо мені море на картинах? — казав він. — Воно весь час у мене перед очима. А в якесь місто не знаю, чи колись потраплю. Коли за вікном темно, я блукаю тими містами. Аж відчуваю, що промочив ноги, — кивав він на писане олією місто під дощем.
— А яке це місто? — питала я.
— Не знаю. Не має значення. Але я добре знаю, щó за поворотом цієї вулиці, щó в подвір’ях цих будинків. Та, поки сонце не сяде, дивлюсь у вікно. Або на степ, або на море. Це не випадково, що внизу, біля моря, на кілька кілометрів як ліворуч, так і праворуч, скелі не пускають купатися в морі. Щоб сюди не їхали курортники. Лише ті, кого ми самі запросимо. Тут немає пляжу тому, що там, — Роман простягав руку в бік степу, — цвинтар привидів.
— Цвинтар привидів? А що це таке?
— Там, у степу, великий цвинтар привидів. Чи не найбільший на світі.
— А хіба у привидів є цвинтар? Це якась аномальна зона?
Роман не відповів на те запитання, тож я поставила нове:
— Але чиї привиди спочивають на тому цвинтарі?
— Я саме цю історію розробляю. Але не по-російськи, — друге речення він вимовив пошепки.
— По-українськи? — спитала я Романа
Ми спілкувалися з Романом по-російськи. Але в його багатющій бібліотеці було й чимало книжок по-українськи. Я в Києві знала кількох, які розмовляли по-російськи, а писали вірші по-українськи.
— Ні, я створюю текст тою мовою, — Роман дивно посміхнувся і здійняв руку вгору.
— Якою — тою?
— Ти ж програміст. То, певне, знаєш, що крім Фортрана та Піеля можна писати програми в кодах.
— Так, звичайно. Я такого не вмію, але в нашій конторі деякі справді пишуть програми в кодах.
— Так і в людських мов є коди.
— Спільні для всіх мов?
Роман кивнув, сяючи очима. Ні в кого я не бачила такого вогню в очах.
— І ти знаєш цю… прамову?
— Якщо безвиїзно жити багато років між морем і степом, та ще й неподалік від цвинтаря привидів, знатимеш усе, що завгодно.
Тоді я подумала, що в Романа хворі не лише ноги, і мені стало страшнувато. Я не спитала, якими знаками записуються коди прамови. Боялася, що він мені їх почне показувати. Мене заспокоїло те, що господиня дому, мати Романа, надзвичайно привітна, лагідна жінка, була завжди поблизу. Вона заходила до бібліотеки чи до кабінету, де ми спілкувалися з Романом, приносила глечик із холодним компотом або зі слабеньким кислим вином. Та жінка викликала абсолютну довіру. Навіть якщо її син був божевільний, вона своєю присутністю гарантувала, що він не заподіє ніякого лиха.
За вечерею Роман заговорив про цвинтар привидів, і господар дому, дорожній майстер, сказав, що на вихідні може мене туди звозити, це поряд.
— То що це таке? Аномальна зона? — знову спитала я.
— Це цвинтар привидів, — відповів дорожній майстер. Я глянула на господиню, і вона кивнула: саме так, цвинтар привидів.
— Можемо поїхати туди на вихідні. Подивишся, що воно таке.
Суботнього вечора, коли надвечір спека спала, дорожній майстер нагадав мені про свою пропозицію. Я спитала, чи поїде Роман. Він відповів, що в кабіні його вантажівки лише одне пасажирське місце. Та й Роман буває там часто. Ми поїхали вдвох. Їхали в глиб півострова дуже недовго, хвилин п’ятнадцять. Зупинилися посеред степу. Спершу я взагалі нічого не помітила, крім якоїсь поваленої колони серед гарячих нерухомих жовтих трав. Але батько Романа підштовхнув мене до просторої заглибини. Я зробила кілька кроків по некрутому схилу. І відчула сильний вітер аж до свисту у вухах. Це вражало тим більше, що в степу був мертвий спокій. І той вітер, який засвистів у заглибині, зносив крівлю й вивертав душу.
— Не бійся, — сказав батько Романа.
Якби не впевнений голос того чоловіка, я таки злякалась би. Але його «не бійся» було таким переконливим, що я зробила кілька кроків по гарячій площині, яка не сильно, проте відчутно хиталася під ногами, і свист у вухах посилився, і на якусь мить мені схотілось іти далі, пізнавати цвинтар привидів.
— Роман розповідає про це місце всім вашим гостям?
— І не пригадую, кому ще розповідав. То ти викликала в нього таку довіру.
— І він справді пише книгу про цвинтар привидів?
— Не книгу, і не пише, але він таки щось створює. Мати каже, що, коли я на роботі, він частіше вдень спить, а вночі встає і шкандибає до свого кабінету.
Я не наважилась спитати, що означає: «не книгу, і не пише». Мені довірили якусь дивовижну таємницю, а я не все второпала.