— Ось на цьому гарячому камені ми сидимо, коли приїздимо сюди з Романом, це дуже добре для його хворих ніг, — вказав дорожній майстер на повалену колону.
— Але звідки тут взялася колона? — спитала я, нахилившись і торкнувши пальцями канелюр.
Дорожній майстер знизав плечима.
— Роман каже, то залишки брами.
— Значить тут була колись огорожа?
— Роман більше розповість про це. Він каже, коли є брама, то огорожа й не потрібна.
І от настав мій останній вечір у тому дивовижному домі. За вікном у чорній темряві чутно шум чи то моря, чи то степу, чи то в нічній тиші сюди долинув свист із цвинтаря привидів. Мало би бути моторошно, але, пам’ятаю, мені подобалося те лоскотання нервів. Завтра вдосвіта, а вірніше, це вже сьогодні, я поїду звідси.
— Ти зібрала речі? То й не лягай спати. Ти ж так і не чула, як шумлять тутешні ночі. Ти поїдеш, а я знову спатиму вдень, а вночі робитиму те, що я тобі розповідав. Це поглинає стільки сил, ти би знала!
— Але, Романе, якщо йдеться про книгу тою, божественною чи янгольською, чи ще якоюсь прамовою, то чи не здається тобі, що такі книги вже є, а письменники їх не пишуть, а відтворюють своїми мовами?
В очах Романа зблиснуло радісне збудження. Певне, через те, що співрозмовниця нарешті підійшла до того, що бентежило його найбільше. Він підвівся зі свого крісла, витяг милиці з-за коліс, зробив кілька кроків мені назустріч:
— Це так! Ось глянь, — Роман показав на стелажі своєї бібліотеки, — серед цих книжок не так і багато таких, які зчитані звідтіля! Але є. Ось, наприклад, ця, — він показав мені невеличку книгу, як мені здалося, то був переклад українською з японської, — я відчув, хоча це переклад! Той, хто взявся перекладати таку книгу, має знати, чи оригінал написано, чи зчитано з неба!
— Очевидно, більшість письменників не має доступу до тих, вічних книжок.
— До текстів, не до книжок, уживай вірні слова! — трохи роздратувався Роман.
— Так, справді, там — ще не книжки. А тут, на землі, так мало справді добрих книжок. Але у вашому чудовому домі можливо доступитися до небесних бібліотек. Ніде мені не снилися такі сни, тепер я розумію…
Мене перебив гуркіт, від якого я здригнулася й замовкла. То впали на підлогу милиці Романа. Він стояв переді мною, як пророк. Він був у сорочці й джинсах, а не в довгому плащі. Але його довге волосся, його полум’яний погляд — ніколи я не бачила такого натхненно-божевільного обличчя, такої напруженої постаті вживу, хіба на картинах світового малярства. Він ледь похитнувся в мій бік і прохрипів:
— А я не зчитую вічного тексту! Я творю його! Коли я його створю, в мене відніметься все! І руки, і горло, і людську мову відбере!
А що було далі? А далі прибігла мама Романа і вчасно підхопила його під пахву, бо він би впав, а я напевне не знала би, що робити з ним. Вона дотягла його до крісла, я кинулася підбирати милиці, але вона лагідно, але твердо сказала:
— Іди до себе, поспи трохи. Тобі завтра їхати.
Завтра вдосвіта вона вийшла провести мене. Дала в дорогу пиріжків і пляшечку компоту. Дорожній майстер відвіз мене до селища, де залишив на станції чекати на автобус до Сімферополя.
Я більше не бувала в тому домі. І доля жодного разу не звела мене з сестрою Романа, з якою я познайомилася на курсах програмістів. Це завдяки їй я потрапила в той кримський дім над урвищем, про що в мене не лишилося жодного матеріального свідчення мого перебування там: ні сувеніру, ні світлини. А втім, це неправда. Одну реліквію маю, і навіть більше того. Роман казав, що завжди дарує гостям книгу з бібліотеки. Ту, яку вибере гість або гостя. Я нахабно обрала збірку віршів Марини Цвєтаєвої, яка в ті часи на чорному ринку коштувала більше мого тодішнього місячного доходу.
— Можна? — спитала я.
— Можна, — байдуже знизав плечима Роман, і я взяла ту книгу і поклала її до своєї валізи. А коли витягла її на станції, чекаючи автобуса на Сімферополь, побачила в кутку ретельно виписані фіолетовим чорнилом два знаки. То не були ні вірменські, ні грузинські літери, і не літери мови іврит, і не гінді, і не бенгальські літери, і не китайські, і не японські, і не корейські ієрогліфи. То були небесні знаки праматері всіх земних мов, за допомоги яких Роман, син дорожнього майстра, творив текст про цвинтар привидів. І, якщо йому ціною неймовірних зусиль пощастило його створити, то, можливо, якомусь письменникові прийдешніх часів пощастить зчитати його з небесних носіїв і записати котроюсь із земних мов.
1983, 2010, 2014
Письменницькі замальовки