Материнська мова
Необхідний етап справжнього дорослішання — символічне вбивство батьків. Хоч би які вони були адекватні в ролі батьків, але на якомусь етапі їх треба перевести із батьків у друзі. Треба спершу повністю позбутися батьківського й материнського спадку, а потім узяти з нього лише те, що підходить особисто нам. Іноді питання позбутися спадку батьків — то питання психічного здоров’я, питання виживання. Бо «нерозібраний» і не структурований батьківський, а ще частіше, материнський спадок може затягти в безодню, позбавити життя, або принаймні, позбавити особистість її унікальної суб’єктивності. Жити без своєї унікальності — то жити без життя.
Я неодноразово чую: як це ти, кієвська дєвочка, так налаштувалася на українську хвилю? Я так думаю, причин багато. Зрештою, в київському повітрі завжди носились українські флюїди. Але то зовнішня причина. А внутрішні причини наших вчинків і нашої поведінки завжди сильніші за зовнішні, хоча не всі мають мужність визнати це.
Моя мати була й лишається найбільш значущою особою мого життя. Вона вже давно залишила цей світ, а я й досі іноді безглуздо намагаюся щось довести їй, щоправда, ці напади напруженого спілкування з небіжчицею стають чимраз рідшими.
Моя мати завжди була натхненною русисткою. Ненависті до української культури в неї не було, вона навіть віддала мене до української школи. Але нестримна любов до російської била могутнім джерелом із глибин її єства, і на те не було ради. Одного дня я почала ловити себе на тому, що говорю винятково її словами, цитую російських письменників і поетів так, як робила вона, просто не можу висловити жодної думки без допомоги Грибоєдова, Лермонтова, Тютчева і, звичайно ж, без нього, без Пушкіна. Вона читала їх мені вголос, гойдаючи в колисці, носячи мене на руках по тісній кімнатці довоєнного квартирного будинку на розі Павлівської й Тургенєвської, від чого в мене шумить у голові й досі. Вона не змушувала мене вчити їхні поезії напам’ять, але російські генії увійшли в мою плоть і кров самі, і я їх не вижену із себе, поки жива.
Перейти на українську, кликати на допомогу українських поетів, яких я читала сама, шукаючи самотній куток у паскудній однокімнатній квартирі над Лук’янівським ринком, був мій спосіб шукати себе, а не погоджуватися на той проект мене, який свідомо чи несвідомо розробляла вона. Бо материнська мова, оспівана в піснях і баладах, у моєму випадку була мовою нівеляції моєї особистості (мене дуже хотіли бачити тургенєвською барішнєю). А мова освіти стала для мене не мовою навернення до національного коріння, як про це прийнято говорити зараз, бо я ж не знала нікого зі своїх кровних родичів, хто вимовив би по-українському більше трьох речень поспіль, а стала захистом від материнської мови.
Я пишу по-українському, хоча половина моїх читачів із кола моїх знайомих прямо кажуть мені, як це штучно, що мої книжки добрі, а були би зовсім чудові, якби я писала їх «материнською мовою». А я й досі чи не в кожній фразі змагаюся зі слівцями моєї матері, тож іноді витрачаю чимало часу, щоб відшукати інші їм на заміну. Якби я писала російською, це було б неможливо, і вона перемогла би мене в мові. Українська захистила мене від повної експансії моєї матері на всі мої території, чого вона завжди прагла і вважала підлістю, якщо її в цих прагненнях намагались обмежити. Адже вона бажала мені винятково добра! Від її добра я стала хотіти зла. Одна з найефектніших наших сварок на кухні стала, коли вона, щиро бажаючи добра моїй печінці не давала мені їсти, намагаючись вирвати з моїх рук пакетик кетчупу, яким я примудрилася вистрілити їй просто в обличчя! Це змусило її втертися й зацитувати Тараса Григоровича про те, що хто матір зневажає, того Бог карає. Чомусь ніхто з великих російських літераторів не поквапився їй допомогти. На що я відповіла їй, що Бог мене каратиме за те, що я виявилася боягузкою та не дослухалася до поетичного слова в російській ієрархії другорядного, але шанованого нею росіянина:
Я й досі в кожній фразі своїх текстів борюся з материнською мовою. І не тому, що кепсько опанувала мову освіти. А тому, що матінка Росія є дуже сильною. Якщо її не любиш, то ненавидиш. Значить, символічного вбивства, яке мирить особистість із переможеним тираном, іще не відбулося. Воно триває.
Сусідки
— А ти знаєш, Тома з третього поверху, вона письменниця.
— Та, що живе з мамою і з сином?
— Ага. Та, що в’їхала за обміном з Бугаями.