— Письменниця, то й письменниця. Я книжок не читаю.
— Та я також. Треба було би ті книги комусь віддати, бо стільки пилу від них.
— Та ото ж. Колись ми їх купували, бо було модно.
— А тепер не модно.
— А звідки ти знаєш, що вона письменниця?
— А її по телевізору показували.
— Правда? — цього разу сусідка висловила значно більше зацікавлення до того, що їй повідомила співрозмовниця на лавочці перед п’ятиповерхівкою, яка потопала в літній зелені, над якою кружляли ластівки.
— В новинах.
— І про що вона говорила?
— Про якийсь будинок, щоб не руйнували. І підписали її ім’я і прізвище, мовляв Тамара, як її, письменниця.
— То, може, то була не вона?
— Вона! Вона!
— Вона! — озвався дурник Мотя, інвалід, який тиняється двором, відтоді, як стоїть оця п’ятиповерхівка, іноді підсідає погомоніти із сусідками, які до нього звикли. — Вона в телевізорі була в тих самих джинсах, у яких завжди ходить.
— Так просто людей по телевізору не покажуть, — підсумувала одна з сусідок.
— Іноді і просто людей покажуть, — не погодився Мотя. — Коли в сімнадцятому номері була пожежа, показували просто людей, і наших знайомих, до речі! Забули?
І саме тут повз лавицю ішла Віра Тихонівна, мати письменниці Тамари. Ця жінка з тавром вічної втоми на обличчі рідко лишалася погомоніти із сусідками, а коли її раніше намагалися втягти у сусідське спілкування, вона відповідала односкладово: так, ні. І сусідки так і не довідалися, куди зник чоловік Віри Тихонівни, адже похорону на подвір’ї так і не було. А як людину не ховали, як сусіди не провели в останню путь, то значить, вона десь жива. Та й Тамарчин також кудись подівся, і вже давно. Коли ще синок Тамари був невеличкий, з нього можна було отримати якісь дані, а тепер що? Вже старшокласник, такі не балакають із сусідками.
— А ми вашу Тамарочку по телевізору бачили, — озвалася до Віри Тихонівни та сусідка, яка, власне, Тамарки-письменниці не бачила, лише щойно почула про це від іншої.
— Та не гукай Віру Тихонівну, в неї немає часу з нами балакати, — знаючи небажання сусідки з третього поверху ділитися своїм життям у подвір’ї, зауважила друга чи то перша, ми вже давно збилися, де яка.
Віра Тихонівна щось буркнула під ніс, так, було, велике діло, всіх у нашому місті бодай раз показували по телевізору.
— Мене не показували, — засміявся, вишкіряючи зуби, дурник Мотя.
— Та й нас із сусідкою не показували, — озвалися жінки, — просто людей не показують! А вона у вас, виходить, письменниця!
І тут Віра Тихонівна несподівано заговорила.
— Та отаке лихо! Письменниця! Це ж найгірша професія на світі!
— А чому, чому? — хором спитали сусідки.
— Бо я, наприклад, сорок років пропрацювала у заводському КБ. Тяжко працювала, на роботі не було часу чаю випити. Але я знала: вихідні — мої. Після роботи прийшла — клопочусь домашніми справами. А тут у неї весь час якісь думки! В неї і робочий день, і робоча ніч! Я їй кажу: Тамаро, треба піти до школи до малого на батьківські збори, дзвонили з батьківського комітету. А вона мені каже: не піду, в мене натхнення! Пропаде, я не допишу повісті.
— Отак і каже?
— Отак і каже! Та що ті батьківські збори? Вона на похорон до своєї тітки, моєї старшої сестри не пішла, бо їй добре писалося!
— То вже зовсім! Останньої шани не віддати родичці!
— А іноді їй не пишеться. Тоді ще гірше! Тоді, виходить, я в тому винна, бо я з нею розмовляю, не даю їй зосередитися! А з ким же мені розмовляти, як не з єдиною дочкою?
— І отаке вона каже матері? — спитала сусідка.
— І ото тоді у вас в хаті буває так… шумно, — спитала інша сусідка, яка також живе на третьому поверсі, лише в іншому під’їзді, і стіна її мешкання спільна з мешканням Віри Тихонівни й письменниці Тамари.
— Та ото ж! Я розумію, в неї нелегка доля! Але якби не те прокляте ремесло, іще якось можна було б! А так у неї весь час якісь речі в голові! А мати помри! Не лізь! Не втручайся! Вона або пише, або обдумує, що їй писати! По-іншому не буває!
Сусідки співчутливо зітхнули. Справді лихо. А з виду приємна жіночка, завжди вітається. Може, тому її й чоловік покинув? Саме час спитати. Але обоє, не змовляючись, вирішили не сипати солі на рану. Зате дурник Мотя поставив несподіване питання:
— А ви читали те, що вона пише?
Віра Тихонівна змінила тон.
— Читала! Звичайно, читала. Поки не надрукує, вона мені не дає. А, коли вийде книжка, я перша читачка!
— І вам подобається, що вона пише?
— Дуже подобається! Я читала й інших письменників, вони іноді до нас у гості приходять, книжки дарують, але всі інші — то графомани! А Тамара пише так, що, поки не прочитаєш, відірватися не можна! Ви знаєте, про що вона написала свою останню книжку? Вона написала про…