Здавалося б, у стольному граді повно ресурсів для знаходження таких лялечок. Скільки таємниць, давніх і нових! Скільки заулків ще лишилося в київському середмісті та в передмістях, скільки закапелків ще є по київських помешканнях! Так, місто руйнують, руйнують! Але ж старі привиди перебираються в нові будівлі й не дають спокою новим господарям, і це також суто київська фішка.
Письменник Л. давно розробляє цю тему. Але ж от, настала криза жанру. Жодна київська таємниця не видається унікальною. Жодна київська химера більше не є суто київською. Багато є міст із давньою химерною історією, які сьогодні натхненно руйнують нео-варвари згідно зі своїми убогими смаками. Це не може бути тою лялечкою, з якої тягнуться нитки для тканини роману. З тої сумної істини можна лише насотати ниток на мініатюру, а не на роман.
Але ж письменник Л. для чогось узявся писати роман на цей конкурс, не відмовився, не повідомив організаторів про свою кризу, яку він напряму пов’язує з київською. Ба більше, він чомусь бреше, ніби його роман таки готовий, що він його вже скроїв і пошив. Що він працює над останнім марафетом на обличчі роману, яке вже давно виліплено з київської глини, яке випалено на прямому київському сонці, яке буває таким палючим, що на ньому можна довести до пуття глиняний виріб, якщо тільки знати особливі місця. Але ці останні штрихи є чи не важливішими, тож без них це не роман про Київ, а банальний текст про звичайний обласний центр.
Напередодні дедлайну письменник Л. ліг спати і спокійно проспав до ранку. Київський бог його врятує. І він не помилився. Вранці подзвонив колега письменник Д. і сказав, що «ці мудаки скасували конкурс». Шарашчина контора під назвою «Києве мій, о Боже», тихо прикрилась. Вірніше, прикрилася гучно: була прес-конференція, організатори розповідали пресі, що їх кинули спонсори. А скільки ж письменників вчасно прислало романи про Київ на їхній конкурс! Доводиться лише сподіватися, що надійшли справді дуже якісні тексти про рідне місто, бо, зрештою, добрий роман, який переживе свого автора, — то щось вартісніше, ніж грошова премія за роман, який завтра ніхто не читатиме.
Згодом усе це забулося, а потім згадалося, коли організатори все ж таки знайшли якісь кошти й почали видавати кращі романи про Київ, що їх письменники написали й надіслали на конкурс, сподіваючись на грошові премії. Письменники перешіптувалися, що, цілком можливо, організатори і не збиралися давати ніяких призів за ті романи, які вони понаписували, проте друкувати їх погоджувались, адже тексти вже написано.
— Розвели вони нас, — обмінювалися думками київські літератори за пивом і за міцнішими напоями, — але, може, хтось із нас і справді написав великий роман про Київ — кожен, звичайно ж, мав на увазі себе.
Організаторка з характерним голосом зателефонувала й письменнику Л. і попросила його текст про Київ. Так, його роман не надійшов на конкурс «Києве мій, о Боже!» вчасно, але яке це має значення тепер, коли конкурс скасовано? Організатори певні, що саме Л. написав про Київ роман, який лишиться у віках.
— Я не дам вам свого тексту! — вигукнув письменник, — ви брехуни! Ви не виконали своїх зобов’язань! Ви брехуни! Я можу віддати свій роман у будь-яке київське видавництво без проблем! Навіщо мені ви?
Жінка сказала, що перетелефонує пізніше, якщо Л. передумає. Вона телефонує йому регулярно і отримує ту саму відповідь. А поки там що, з’являються романи інших, які розчаровують читачів: нічого в тих романах немає суто київського, лише зовнішні реалії: Лиса гора, Чортів місток, Петровська алея, Маріїнський парк, Лук’янівка, Солом’янка, Куренівка.
А в Києва з’явилася нова, але реальна таємниця: а що ж таке наваяв письменник Л. на конкурс «Києве мій, о Боже…». Вона вже вийшла з вузьких письменницьких кіл і почала гуляти Києвом.
Сміття з хати
Він помер, коли з’явилося друком оповідання його дочки «Сміття з хати». Всі родичі зрозуміли це, коли прочитали те оповідання. Всім стало не по собі.
— Хто міг би подумати?
— Хоча, власне, про щось таке можна було здогадатися, але щоб такий жах, абсолютний жах.
— Він овдовів, ростив дочку сам, так і не одружився, все віддав дочці.
— Хоча жінки в нього були.
— Як виявляється. Але він ніколи нікого з нас не знайомив ні з одною.
— А ту вчительку він іноді згадував. Але всього не казав.
— Чого ж вона не довела справу до кінця?
— Тоді б Лєрці було б іще гірше, якби вона його запроторила до в’язниці.
— Бідний чоловік! Він так любив свою дружину! І для дочки все робив!