— А що робив із дочкою?
— Хоч би що він робив, а вона не мала права такого робити!
— А може, воно і не від того сталося… Він уже був старий і хворий.
— Він був не такий уже й старий, і не такий уже й хворий… А журнал із тою публікацією валявся біля його ліжка. Я ж була саме тою, яка прийшла, коли він не відповідав на дзвінки, і викликала швидку.
— Як вона могла. Вона ж усе мала від батька.
— А я, до речі, і не знала, що вона ще й письменниця. Вона ж якась там журналістка.
— Вона авторка кількох книжок! Батько, до речі, дуже пишався її літературними успіхами!
— Так, він мені хвалився, що якусь її книгу переклали турецькою мовою.
— А квартиру він же ж заповів їй?
— А кому іще, — обурилася рідна сестра покійного, — все Лєрочці! Хоча вона успадкувала велике помешкання на Подолі від своєї бабусі з боку матері та привела туди свого коханця.
— То її чоловік.
— Не знаю, чи чоловік. Весілля не гуляли.
— Вони розписалися, я точно знаю.
— Але то не причина вбивати батька.
Родичі довго обговорювали смерть батька письменниці Валерії С., яка на дев’ятини не з’явилася, бо в неї вже давно було намічено відрядження за кордон. То ж родичі зібралися в помешканні, де останні роки жив сам її новопреставлений батько, без неї. Довго говорили. Вперше виникла така увага до письменницької творчості Лєри. Ніхто, крім сестри, яка вперше довідалася про смерть брата, не читав оповідання «Сміття з хати», але всім було цікаво: а про що ж воно? Що ж там такого, щоби вмирати? То ж брат у перших небіжчика знайшов той фатальний журнал, почав читати вголос.
Оповідання було невеличке, але справляло враження. Маленька дочка живе з татом без мами. І самотній батько, який справді дуже любив дружину і справді не хоче знати інших жінок, розбестив дочку. Ні, він не позбавив дівчинку цноти. Але батьківські пестощі перейшли межі. Дівчинка має не дитячі відчуття, сидячи в батька на колінках. Вони сплять разом. Дитині страшно самій і добре з батьком.
Батько віддав дочку у шкільний табір на літо. Приїхав провідати дочку, що було цілком нормально. Але лишився на ніч, що дивно. Попросився переночувати в медпункті, зробивши щедрий подарунок медсестрі. Вчителька заскочила їх уночі.
Самотня вчителька декілька років шантажувала батька, погрожуючи йому в’язницею. І мала його за коханця.
— О, Господи! Але ж це все минуло! — вигукнула сестра.
— Читай далі, — гукнув названий брат небіжчика.
— Ти краще брала би ту дитину-сирітку до себе, бодай іноді! — озвалася ще одна родичка.
— В мене і своїх двоє, і в одному ліжку до семи років!
— Читай далі, — гукнув названий брат.
Отже, батькові допомогла позбутися тиранічної вчительки чуттєва й молода художниця, в якої дочка бере години малювання. Дочка підглядає за коханцями і мастурбує. У процесі кохання з художницею батько позбувся ганебної залежності від дочки, яка підросла. А от дочка не може почати зустрічатися з хлопцями, бо її тягне лише до тата, а з іншими їй гидко. Це триває кілька років, поки дочка не вбиває батька.
Родичі довго мовчали. Таке довідатися про небіжчика, який завжди виглядав таким позитивним! Сам ростив дочку, завжди стільки часу проводив на цвинтарі біля коханої дружини…
— А чому вона не пише всієї правди? А скільки грошей вона тягла з нього? Він казна-чим переймався, щоб заробити їй на машину!
— Але ж він її як травмував!
— Травмував! Вона прекрасно вийшла заміж і живе у великій квартирі на Подолі!
Родичі винесли вердикт, що дочка винна і вирішили поговорити з нею. У сестри батька навіть виник план шантажувати негідницю відкриттям справи про доведення до самогубства, якщо та не перепише на неї та її дітей батькову квартиру.
Валерія повернулася перед сорока днями, яких влаштовувати не стала. Вона поміняла замок у батьковій квартирі, то ж усі родичі, які мали ключі, лишилися ні з чим. Валерія дала зрозуміти родичам, що від надміру родинних почуттів вона ніколи не помре.
І все-таки настирна тітка примудрилася зустрітися з небогою в офісі того видання, де письменниця працювала журналісткою.
— Ти розумієш, Лєро, що своїм «Сміттям з хати» ти по-справжньому вбила батька.
— Яка сила літератури! Це, мабуть, уперше такий ефект за часи існування української літератури після розвалу Союзу.
— Я серйозно, Лєро.
— І я серйозно, тьотю.
— Журнал із твоїм оповіданням лежав біля його ліжка, коли ми увійшли.
— Це не доказ. Ви ніякої справи не відкриєте.
Сестра небіжчика це розуміла, але їй кортіло якомога дошкульніше дорікнути письменницю.