— Але ж є моральна відповідальність, Лєро! Ти була несправедлива до батька, хоча він і винен.
— Якби я цього не написала, то померла б я. Ви гадаєте, це було би справедливо?
— Ти не можеш довести, що ти би померла. А батько твій помер. Ми стояли біля його труни.
Лєра відвернула комір светра й показала тітці страшний слід на горлі.
— Мене чоловік урятував.
— А як твій чоловік ставиться до твоєї писанини?
— Я не жила би з таким, який цього не сприймав би… Вибачте, в мене багато роботи!
Пишеш для вас…
Зустріч однокласників — то, крім усього іншого, зміна ієрархій. Вірніше, до старих ієрархій додаються нові. Відмінники, які не досягли нічого, в гурті колишніх однокласників лишаються відмінниками. А двієчники, які вибилися і поміняли статус, поблажливо посміхаються старим друзям, які не розгледіли їх тоді.
Але однокласники — то не лише відмінники й двієчники. Це ще й соціометричні зірки класу (не обов’язково відмінники) і ті, кого не було ні чутно, ні видно у просторі поза заняттями, кому не щастило втулити бодай слово, коли школярі гомоніли про своє. І не тому не щастило, що не було чого сказати. Було, і навіть цікавіше, ніж казали галасливі. Але чомусь їх не слухали, перебивали, не давали договорити фразу, викрикували своє. І підлітку, якому (якій) було що сказати, але кому говорити не давали, лишалося одне: слухати. Страждати і слухати.
Я була приречена стати письменницею, — писала в одному зі своїх оповідань Наталя Кравченко, яка стала підписувати свої книги Тала Тишко, — в юні роки я переживала моменти людської повноцінності лише тоді, коли хвалили мої шкільні твори, які в мене були кращі, ніж у відмінника Сашка Половця (ім’я змінено). Мої підліткові страждання об’єктивно не були аж такі страшні. В мене були добрі батьки (дай їм, Боже, здоров’я!) чудова бабуся (мир її праху). А на курсах англійської мови в мене був кавалер Сеня, з яким після занять ми гуляли містом. Але у школі в гурті однокласників чомусь склалося так, що я була порожнім місцем, від чого дуже страждала. Навіть коли мені батьки купували класні шмотки, цього ніхто не помічав, коли в інших помічали та обговорювали кожні нові черевики та нову зачіску. І я не могла поділитись із Сенею про те. Навпаки, розповідала йому, що мені у школі всі заздрять.
— Ти чула, наша Талка Кравченко книгу написала?
— Вона тепер Губченко.
— А книжку вона підписала іще якимось іншим прізвищем. Але з нею було велике інтерв’ю в газеті, де була її світлина, моя мати її відразу впізнала.
— Мало того, її книжка про нашу школу.
— Треба купити! А де вона продається?
— Ой, треба їй подзвонити. В тебе є її телефон?
Чимало книжок Тали Тишко купили саме її колишні однокласники. Щоправда, дехто шкодував гроші, казав, прочитаєш, даси мені. Але побачитись колишнім однокласникам завжди проблематично. І ті, кому стало цікаво прочитати, що ж написала у своїй книзі Тала Кравченко, були змушені купити її книжку «Шкільні страждання». Комусь сподобалося, комусь не дуже, але факт написання книжки дівчинкою, на яку в класі уваги ніхто не звертав, справив враження на всіх.
І ось зустріч однокласників у великому помешканні одного з них неподалік від школи. Тут вони збиралися ще у шкільні роки, що посилює відчуття ностальгії, яке приємно лоскоче відчуття ще не старих, але зрілих чоловіків і жінок.
— Якими ми були молодими й гарними тоді, — вимовляє чи не кожен другий, ніби напрошуючись на комплімент: ти мало змінився (змінилась) відтоді.
Прийшла й Тала Кравченко. Прийшла — і на деякий час стала зіркою. Однокласники, хто, звичайно, не забув узяти з собою, дають Талі книжку, аби вона підписала. Тала посміхається, підписує книжки, використовуючи шкільні прізвиська своїх однокласників.
Сіли за стіл, почалася невимушена розмова. І от із запізненням прийшов хлопець, який був у класі «першим коханням», який уже давно таким не є. Але тут, у колі колишніх шкільних друзів він готовий розпушити хвоста і отримати трохи давніх лаврів. І перша, до кого він підходить, це Тала Кравченко.
— Привіт, Тала Тишко! Я завжди був закоханий в тебе. Це ти не звертала на мене уваги!
То ж за столом розмова знову пішла про книгу Тали Тишко «Шкільні страждання». Авторка з радістю бачить, що однокласники не лише купили цю книгу, а й прочитали її. А дехто й купив її іншу книгу, де вже про інше. І хтось каже, що ця книга в неї краще, глибше, серйозніше, бо що таке школа? Закінчили й розбіглися. Тала заперечує. Школа — це головне. Шкільних травм позбутися неможливо. Школу не можна закінчити. А вірніше, лише одиницям таланить закінчити школу в цьому сенсі.