Але ж от однокласники наговорилися про школу й забалакали про інше. Тала тепер може втрутитися в розмову. Їй дають слово, їй не затикають рота, як це було у школі. Але письменниці більше не щастить повернути розмову в річище обговорення її книжок. Її слухають, коли вона каже про інше. А варто їй вимовити: «А от я у своїй книзі…», як течія розмови зносить камінчик її зауваги у безвість і зупиняється на чужих камінчиках. Знову те саме. Знову неувага.
До речі, так воно не лише у колі однокласників. Скажуть два слова: молодець, усе так, як у реальному житті. А потім говорять про інше. Пишеш для них, пишеш! Скільки це зусиль, скільки часу, скільки разів перечитуєш написане, скільки відчаю, що ти нездара, що графоманка, і от нарешті щось вийшло. А вони це прочитали за півгодини, а висловили думку за кілька секунд! Невже вони не розуміють, що, якби то була така графоманія, як у багатьох інших, вони взагалі не читали би того, викинули би книгу на сміття, дарма що заплатили за неї свої кревні… Ось вона, письменницька доля. Ще сумніша, ніж кухарська. Їдять довше, ніж читають…
За столом саме почали обговорювати, хто що їв під час туристичних подорожей в різні краї. Це зайняло значно більше часу, ніж обговорення прочитаних книжок.