Її стосунки з Андрієм не добігли кінця із закінченням школи. Декілька років вони сварилися й мирилися, ходили на побачення й робили декілька спроб перейти до дорослих стосунків. Але заважала доля. Ярина день чи два втрачала розум від чекання, погодившись прийти в помешкання його тітки. Але Андрій нервово зустрічав її на зупинці тролейбуса й вибачався, що у тітки несподівано зірвалася запланована поїздка. І Ярина півроку не хотіла бачити його і не знала, як вибратись із нового кола пекла. А потім тітка таки їхала, куди треба, але варто їм було обнятись, як у сусідньому помешканні починалася пожежа й уся тітчина хата наповнювалась їдким смердючим димом, і Ярина вкотре тікала від Андрія подалі, переконуючи себе, що назавжди. А потім доля зводила їх знову й знову, проте справу так і не було доведено до кінця.
— Як я люблю ваше оповідання «Зірвані побачення»! Я не пам’ятаю, може, ми з вами лежали разом у якійсь лікарні і я вам усе розповіла про себе? — ділилася з нею враженнями від прочитаного читачка на зустрічі в районній бібліотеці.
Життя Ярини Андрійчук не обмежилося зірваними побаченнями з Андрієм Ярилом. Вона вийшла заміж і народила сина. Так, вона назвала сина Андрієм, і його батько не заперечував. По-перше, він нічого не знав про Ярчика. А по-друге, зрештою, Андрій — то найкраще чоловіче ім’я. А потім розлучилась і вийшла заміж удруге. Її обидва чоловіки цікавились її творчістю. Перший ревниво вишукував у її оповіданнях натяки на її стосунки з іншими й дуже дратувався, що знайти так важко: от же зашифрувала! А другий і досі періодично намагається зробити з неї популярну письменницю для глянцевих журналів. Радить їй напускати в тексти якнайбільше містики й еротики. Але яка вже тут еротика, коли вона ніколи не ділила ложе із головним адресатом своєї творчості!
Хоча думка про те, а який він, довго не давала спокою Ярині Андрійчук. Ця думка стала особливо нестерпною, коли Ярина ще не припинила стосунків із колишнім чоловіком, але вже розпочала стосунки із нинішнім. Я не порівнюю їх одне з одним, я порівнюю кожного з них із Андрієм Ярилом своїх дитячих мрій, думала вона.
— Ваше оповідання «А який він?» — то просто диво! — пошепки сказала Ярині Андрійчук викладачка університету після зустрічі письменниці зі студентами. — Я дуже вдячна, що ви насмілилися писати про таке!
— Я теж дуже люблю цей текст, — щиро відповіла письменниця, бо, лише написавши його, позбулася проклятого питання, яке мучило її від самого восьмого класу, якби ж то знали вчительки, що було в голові у відмінниці-медалістки!
— А ти знаєш, Ярцю, що ти геніальна письменниця? — зателефонував одного дня Андрій Ярило, який доти хіба що хвалив обкладинки її книжок чи питав, як їй вдалося зорганізувати рецензію в поважній газеті, яку читають усі. А тепер на Андрія Ярила справило враження її оповідання «На узбіччі Майдану», одне з небагатьох, яке ніякою мірою не було пов’язано з його особою. Із яких пластів несвідомого сплив той її сюжет? До художника нарешті прийшло незнане досі натхнення. Він пише свій найкращий триптих саме тоді, коли весь Київ носить відра з гарячими харчами для тих, хто стоїть на Майдані. То був час, коли всі охоплені великими подіями, коли всі забувають про особисте. Навіть більше, це був час, коли особистим займатися було соромно! Треба було всім іти на Майдан, кричати «Так!». А він замкнувся у майстерні на вулиці Софіївській, яка веде на Майдан, і малює свій триптих, не пов’язаний із помаранчевими подіями. Але енергетика Майдану незбагненно підживлює священний вогонь його творчості.
— Мій дід отак усамітнився й натхненно писав повість свого життя, коли всі святкували День перемоги! Писав хімічним олівцем у довоєнному зошиті! Тоді теж була шалена енергетика в суспільстві, хоча й недовго. В мене зберігся той зошит діда. Це дивовижна річ! Але ж я не розповідав тобі про це! Де ти викопала той сюжет? І ти так класно пишеш: нікого не судиш, нікого не хвалиш! Де твоя авторська позиція, Андрійчук?
Після того його дзвоника вони зустрілись і мало не всю ніч блукали Києвом. Здається, вперше через багато років відновилися їхні розмови часів її хвороби. Вони тоді багато сперечались і обговорювали дуже дорослі речі. А також розповідали одне одному про свої родини, про дідусів і бабусь. Він багато розповідав їй про ту саму тітку, ось її вікна на четвертому поверсі цього будинку, біля якого вони зараз ідуть. Коли він довів її додому, вона наважилася подарувати йому нову збірку своїх оповідань, цього разу не посоромилася полум’яного підпису: