Хай усі нарікання на долю лишаться неплідними!
Хай у радісну прірву несуться химерні світи!
Я кохаю тебе, мій шляхетний і ніжний негіднику!
— То чому ж я негідник? — образишся ти.
— То чому ж я негідник? — за кілька днів справді ображено спитав Андрій Ярило, який прочитав присвяту. — Чому я негідник? Лише тому, що в тьоті в хаті весь час траплялися дурні пригоди?
— Тому що ходив до мене у восьмому класі, коли я хворіла, щоб підтягтися з математики. Ти використав мене.
— Зовсім навпаки! Математика була приводом, щоб ходити до класної дівчини! Я вже тоді знав, що в тебе велике майбутнє! А чи я ніжний, чи ні, ти, до речі, так і не знаєш…
— І не хочу знати! — Ярина кинула слухавку.
І їхнє спілкування стало рахітичним, як ніколи. Ті бездарні їхні діалоги, жах яких полягав у тому, що вони нічого не породжували. Андрій саме тоді не жив зі своєю дружиною, з якою потім наново зійшовся, яка зараз овдовіла, і деструктивне бажання з’ясовувати стосунки мордувало його по кілька годин на добу. Він телефонував Ярині й щось доводив їй, пригадував школу, пригадував їхні побачення після закінчення школи, пригадував їхні випадкові, проте, неминучі пізніші зустрічі, коли вони вже обоє мали родини: «А пам’ятаєш, ми зустрілися на Подолі біля річкового вокзалу! І ти мені тоді сказала, що я жодної книжки не прочитав після школи! А читав, до речі, те, чого й ти не читала!». Андрій Ярило вже давно не був соціометричною зіркою в жодному соціумі, а був ординарним чоловіком, який до того ж переставав бути музою творчої жінки. Певне, її нове оповідання «Сумний епілог» теж матиме своїх читачів. Але чомусь їй не хотілося віддавати його в друк.
А може, саме щоб утекти від бездарних розмов із Андрієм Ярилом, Ярина Андрійчук і погодилася поїхати з чоловіком на рік до Америки. Бо доти було домовлено, що він їде сам, а вона лишається в Києві. Але ось вона тут. Відстань лікує та коригує. Вони з Андрієм почали листуватися. І те їхнє листування несподівано досягло комунікаційної напруги їхніх розмов часів її хвороби. Вона стала вкладати у свої листи до нього чи не більше, ніж у свої оповідання.
Чоловік на кілька днів поїхав у справах до Нью-Йорка, і вона лишилася сама у великому американському будинку, в який їх поселили на цей рік. І саме тоді до неї уві сні навідався Андрій Ярило.
Ні, він не кликав її за собою. Вона житиме стільки, скільки їй судилося. В її житті є дуже багато, для чого варто жити. Але вони з Андрієм Ярилом зустрічатимуться в якихось інших краях. Зрештою, як казала Ліля Майко, він подарував їм усім унікальні комунікаційні навички. А Ярині Андрійчук він подарував ще й радість творчості, той божественний стан, який можуть оцінити лише ті, хто його пізнали. Але й найбільші муки її життя також були від нього. Саме йому Ярина щось болісно доводила під час безсонних ночей, посилаючи в безвість божевільні імпульси, і то було її пекло, коли вона кусала руки до крові, й гірко стискала зуби, і здригалася, ніби на сеансі електрошоку. А потім починала писати нове оповідання. І чим більшою була мука її внутрішнього монологу, тим краще виходило оповідання, якого Андрій Ярило здебільшого не читав, але яке із великим розумінням читали інші.
І тепер усе скінчилося. Ні, тепер усе розпочалось! Її кращі тексти попереду. Бо він уже призначив їй зустріч на інших берегах за кілька днів. А втім, ТАМ часу немає. І ТАМ побачення не зриваються. Тепер в її оповіданнях будуть і еротика, і містика. Але її чоловік все одно лише знизуватиме плечима й зітхатиме. Бо для глянцевих журналів її тексти, хай там як, не пасуватимуть.
2008
Творча криза
Весняний ранок пробився крізь штори до однокімнатної квартири, де жив прозаїк Михайло Семиок із сином.
— Вставай, час до школи.
— Я сьогодні не йду на перший урок, — промимрив син.
Прозаїк блаженно потягся в ліжку. Можна не схоплюватись, долаючи дурний біль у потилиці. Яке щастя! І, перекидаючись на другий бік, подумав: хороший батько гримнув би на ледачого сина, вирядив би неробу на перший урок. А він радіє, ніби самому 13 років.