Все це лише передмова, а що сталося на весіллі, я й писати не можу: ні слів, ні духу не вистачає. Загатного у Терехівці бачили таким уперше. Грав на гітарі, співав якихось мало не блатних пісень, що дуже не сподобалося начальству (ось тобі й квартира, і одруження…). А ввечері знайшов у хірургічному кабінеті — там для жіноцтва люстро поставили — мої туфлі, цілував їх привселюдно і проповідував свої теорії щодо любові. Померти мало! Я сьогодні бігла на роботу немов ошпарена і за кожною фіранкою витрішки ловила. Дівчата божаться, що Іван посеред зали видавався дуже ефектним і промовляв гарно, душевно, присутні аплодували. Він або божевільний, або справді любить мене до запаморочення. Таких пристрастей навіть у книжках не стрінеш».
Я лише доповню намальовану сцену кількома рисами. Про день цей та вечір можна ще одну книгу написати, слово честі. Шкода, що тоді не було з області чи Києва жодного кореспондента. Комсомольське весілля вилилось у широке районне міроприємство. Але зараз писати про це не на часі, та й не зовсім актуально. Іван ще до урочистої хвилини десь випив, коли б не з друкарем Шульгою. Ну, його й розібрало. Жодних блатних пісень я не чув, наспівував він популярні джазові пісеньки, голова райвиконкому, людина хворувата, справді заявив спересердя, що на гітарах бренькають лише міщани та стиляги. Я перший помітив Іванову відсутність і пішов на розшуки, передчуваючи недобре. Кіно вже скінчилося, у фойє танцювали. Коли я переступив поріг, акордеон примовк, а Загатний височів над натовпом з черевиками у здійнятих руках і промовляв. Я почув лише кінець промови. Нижче наводжу її:
— Так, я кохаю її… Я її кохаю. Вічна й банальна історія. Коли хочете знати, на цім тримається світ. Я міг би довго розповідати вам про справжню любов, але ви все одно сміятиметесь. Ось ви, дівчино, чули про Уолта Уїтмена? А то була вельми мудра людина. «Перший стрічний, якщо ти захочеш забалакати до мене, чому б тобі не забалакати до мене?» Але якщо на вулиці я підійду до вас, до вас чи до вас і спробую завести мову, ви гукнете міліціонера…
Він ще раз поцілував лаковані носки жіночих черевичок, велично повернувся й пішов до дверей під оплески і сміх присутніх…
«Я схожа на метелика, який уже присмалив крильця, боїться вогню, та все одно летить на нього. Загатний перестрів мене після кіносеансу, і я згодилась пройтися з ним. Після такого донкіхотського вчинку ніяково відмовити людині в розмові. Яскраво сяяв місяць-повня, було тепло й трохи моторошно, аж серце завмирало. Він звернув у поля, але я заявила, що далі розвилки не піду — це метрів сто од крайніх хат. Уявіть широку, білу дорогу, на узбіччі шелестять жита, сизе марево місячної ночі над полем, усе якесь непевне, тривожне, таємниче, а він говорить, говорить, говорить, і ми блукаємо, блукаємо по тремтливій дорозі, таке може хіба що наснитися. Раптом він зупиняється — бачили б ви його суворе, натхненне обличчя в примарнім місячнім світлі! — і подає мені руку: на все життя! Я погано пам'ятаю, я була ніби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальці в його холодну долоню, і ми пішли, пішли по білій дорозі. Ось тобі й Терехівка! Ніколи не сподівалася…»
Я хочу одразу звернути вашу увагу на одну цікаву деталь. Тільки вдумайтесь: «Я була ніби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальці в його холодну долоню…»
Помічено точно, за великої нервової напруги Іванові руки справді ніби мертвіють, він сам казав, але ж Люді це треба помітити. І ще одне. Мене довгий час непокоїла думка: як могла раціональна дівчина, хай навіть з нахилами до романтизму, звабитися на дешеві декорації — біла дорога, ніч, пристрасна мова Івана, ціну якій вона майже геніально відчувала (беру назад свій закид щодо авторки: очищений від словесної полови, щоденник справляє набагато глибше враження). Як вона могла зважитися подати — символічно! — руку Іванові? Нещодавно я знову заїхав до селищної бібліотеки, маючи на думці дізнатися більше, ніж це досі мені вдавалось. Люда була в кімнаті сама, підшивала газети. Моя допитливість була не вельми до душі, але я звернувся до громадських почуттів жінки, нагадав про книгу, документальність якої, певно, зацікавить майбутніх Іванових життєписців. І Люда пощирішала.
— Прагнете відвертості? За будь-якого сп'яніння ми передчуваємо завтрашній день, коли будемо тверезі. Я знала, що завтра, на тверезі очі, все бачитиметься інакшим. Отже, з мого боку це не було остаточне рішення. У цьому раціональному світі приємно час од часу п'яніти… Точніше, вдавати із себе хмільну… А щодо Івана — він дуже серйозно. Хіба діти не вірять, що вовк покрав гусей? Гра для них не вистава, а справжнє життя. Тим ми й різнимось од дітей, що не можемо грати всерйоз.
— Не така вже дитина Іван Кирилович, як вам здається. Я теж знав…
— Я тільки порівнюю. Хоч, правду кажучи, я часто видавалася собі набагато старшою від нього. Але погодьтесь, що діти швидко розчаровуються в грі… Полуда опадає з очей, і білі гуси знову стають Колькою, Вітькою, Танькою, й діти байдуже одвертаються. Хай вовк викрадає гусей, їх ваблять не гуси й не вовки, а емоції…
Так вона балакала досить довго, повторюючись та чергуючись, і стороння людина могла б подумати, що Людмила Леопольдівна досі ображена, пригнічена Івановою непостійністю. А проте одного дня вона щиро призналась, що ніколи б не віддалася за Івана — боялася зіпсувати собі життя. Люда теж любила й любить певність — у цім ми з нею близькі.
Після тієї місячної ночі вони з тиждень уникали одне одного й потім лише один раз зустрілись у райвиконкомі, в години Людиного чергування. Хай глядачі заповнюють наш крихітний театр, незабаром я підійму завісу. А поки декілька зауважень щодо героїв. Люда поспішала. Люді необхідна була ця остання зустріч, що перекреслювала білу дорогу та розв'язувала дівчині руки. Бо за її спиною уже стояв Борисенко — партія, як для Терехівки, вельми вдала, солідна. Стривожений настирливістю Загатного, підстаркуватий холостяк зненацька розплющив очі й почав активно діяти. Люда ж була далеко не сімнадцятирічна, щоб відмовляти людині статечній, без двох хвилин директорові станції. Іван… Але Іван сам про себе скаже. Він стільки наторочив Людмилі Леопольдівні тієї ночі в райвиконкомі, що їй, бідній, несила було навіть всього записати, хоч як дбала про нащадків…
Я скористаюся з Людиних записів, не додаючи до промови Загатного жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому розділі, але Іван Кирилович, виходячи з редакції, попросив у друкаря дві сигарети, потім вернувся і взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний готувався до серйозної розмови, більше того, він уже бачив себе в майбутній розмові — з сигаретою на тлі темного вікна, з сигаретою у просторій приймальні тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А тим часом, повторюю, він майже не курив, мав у дитинстві операцію на горлі. Вчителеві Петру Васильовичу Нетерплячці теж заборонили палити — гланди вирізали, та якось невдало, сільська лікарня, знаєте. А він курив та курив і докурився до раку горла, навіть хворий не випускав з рота сигарети, посмокче й кашляє, кашляє; все жартував, щоб не забули йому в труну покласти з десяток пачок «Прими»… Але знову я веселеньку затяг. Через Нетерплячку мало не забув гірких слів Івана Кириловича, сказаних мені в інтимній ресторанній розмові:
— Я спроможний любити лише недосяжне. Коли фортеця підіймає білий прапор, я розчаровуюсь. Я вічний лицар, якого вабить штурм, а не трофеї.
Ніч пропахла полином.
Його гіркий запах забивав дух Іванові од редакційного ґанку до бруківки, де полин переважили звичні запахи бензину та кінського поту. Але гіркота лишилась. Полин тут ні до чого. Гіркота в його серці, та це був не лише біль втрати, а й біль народження. Врешті, така втрата — це теж щастя; є що втрачати і є заради чого втрачати. Загатний ступав повільно, впливаючи у приємний, возвеличуючий смуток: густі, соковиті барви ранньої осені, коли ще попереду бабине літо. Він навіть не думав, що зараз скаже Люді. Слова народяться самі, тільки б донести до райвиконкому цю живу, високу тугу.
Він рано випустив ручку вхідних дверей, двері спружинили, і, ніби од того брязкоту, тричі мигнули в коридорі електричні лампочки; ще десяток хвилин — і Терехівка склепить очі. Світло погасло, коли вони з Людою вже обмінялись тими незначущими словами, після яких мала початися серйозна розмова. Дівчина підгнітила гасову лампу, що досі відлюдькувато блимала на сейфі, але сутінки попід стінами вижили, й Загатний зрадів: скрадаючи рухи, вони додавали ваги словам. Все було схоже на сцену з давньої провінційної драми — незворушне обличчя Люди над столом у рожевім колі од лампи, темна постать Загатного в широкім дерев'янім кріслі та напружена тиша, ніби суфлер загубив кінець фрази й тепер гарячкове перегортає сторінки. Іван поклав голову на руки, а коли підвів, його обличчя судомилось од внутрішнього болю: