Писатиму ліпше про Івана Кириловича.
— Іване Кириловичу! Помилка! — гукнув друкар, ніби щойно помітив секретаря.
Загатний підхопився, зіжмакав пильовик:
— Прокляття! Авторучка випала, мацав-мацав, наче крізь землю провалилась. Де помилка?
— В заголовку. На третій. Пристукнув газету, глянув, а там: «Кукукурудза на силос». Три «ку». Сам боюсь виправляти, ще гірше втну. І редактора не хотілося будити — завтра по догані коректорам вліпить. Так я до вас…
Шульга белькотів, белькотів, ледве встигаючи за Іваном, котрий широко ступав у бік редакції. Йому хотілося швидше відійти од райвиконкому і від усього, що хвилину тому сталося:
— Ви їдьте, переберіть, я зараз прийду. Велосипед друкаря задеренчав попереду й зник у темряві.
Він на одну мить піддався слабкості, й ось маєш. Невже Шульга щось помітив? Тільки не вистачало, аби Терехівка зашкваркотіла, буцімто Загатний вірить у бога й молився, вийшовши вночі од Люди. Яка гидота! А винен сам. Після розмови з Людою здалося раптом, що він дуже самотній. Що він нікого не кохав і не покохає. І що в розбраті з Людою причина не творчість, а його нездатність по-справжньому закохатись. Неврастенія, звісно. Але все це так навальне впало на нього, що годі було відбутися незначними жартами. Та ще ніч. На одну мить він забув і свою творчість, і свою велику місію. Бачте, йому захотілось людського щастя. Тоді біжи, обміняй святі творчі години завтрашнього ранку, коли почуватимешся богом, на пелюшки, фікуси й тепле тіло під боком. Чому ж ти стоїш? Ще не пізно. Вона забуде твою недавню промову. Як і ти забудеш викарбувані в серці слова, що за них так дорого заплатив чотирьохсотденним гниттям у Терехівці: якщо не бути генієм, краще не існувати… Якщо не бути генієм, краще не існувати… Частіше повторювати — найкращий спосіб боротьби з власними слабкостями.
Він заходив до редакції, рішуче зціпивши зуби. Життя — це боротьба. Найперше з самим собою. Уже потім з оточенням…
Оксанка прокинулась десь після дванадцятої, закомизилась і не здалась на жодні Андрієві зацитькування.
— Давай переповимо та погодую, хоч і ранувато, але, може, потім довше поспить, — рівним голосом сказала дружина, ніби зовсім не спала.
…Можна просити дві кімнати з кухнею, в райцентрі з квартирами вельми сутужно, але в редакції сімейних претендентів немає, а райком будує, десь під осінь здаватимуть. Якщо Гуляйвітер захоче — виб'є. А можна ще привезти з села її матір і ненароком похвалитися редактору, мовляв, дивіться, як живемо, — троє дорослих і дитина в одній кімнатці, і тридцять карбованців щомісяця, й дружина лише з вересня працюватиме. Гуляйвітер — сентиментальний поза своєю діловитістю, він любить опікувати. А ще краще секретаря райкому при нагоді підключити, адже доводиться їздити з ним у села. Ось їдемо повз двір, де знімаю кімнату, я й кажу: «Водички не бажаєте випити?» Ні, не годиться, краще б кваску, теж примітивно, як каже Іван Кирилович, ага, я скажу секретареві: «Дмитре Семеновичу, в мене донька, п'ятий місяць, таке миле, недавно з села привіз, хочете подивитись?» Секретар, припертий до стіни, не зможе ж сказати, що не хоче дивитись на Хаблакову доньку, що йому це нецікаво, хіба вже дуже ніколи, тоді я іншим разом, коли мимо їхатимемо, з тим же запитанням.
І ось ми заходимо, Марта демонструє нашу доньку, а в нас тіснява, задуха, мати її теж тут, ще для враження Христинівну запросити. Марта починає дипломатичну розмову, як важко з дитиною в такій крихітній кімнатці. І секретар вимушений обмовитись: «Потерпіть кілька місяців, закінчуємо будинок…» Тоді я хапаюся за ці слова, біжу до Гуляйвітра, Гуляйвітер біжить у райком і каже: «Перший пообіцяв Хаблакові квартиру в новім домі, треба внести до списку…» Як усе кругле й гарно, наче по писаному!
Це лише одна з комбінацій, а їх можна придумати безліч. Головне, щоб тебе не спиняли жодні етичні норми, моральні принципи, їх вигадали професори, що мають багатокімнатні квартири. А в кого немає навіть кімнати, треба лізти напролом. Не постукаєш — не відчинять. Хто не вельми соромився, коли виписували призначення, той нині працює в місті. Ех, коли б вернути час розподілу, він би вже не ховався за спини, очікуючи, коли його покличуть та скажуть: «Ось що лишилося, вибирайте!..» Він би розштовхав їх ліктями, горло перегриз… Андрій Сидорович не впізнавав себе. Виявляється, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвітру, що його вуличний песик високої породи, варто один раз переступити через себе, зрадити себе, заплющити очі та притоптати власну совість, як ланцюг видзвонює далі, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кінця.
Це ніби криниця з корбою, тільки випустиш з рук — відро потягне вниз, корба крутнулась, потім ще раз, швидше, швидше, корба стугонить, цямрина хитається, а відро летить у темне, густе провалля, куди й зазирнути страшно.
Але Хаблак зазирав. З цікавістю й острахом дивився у прірву, що відкривалась перед ним. Тепер він буде вільний від самого себе. Він усього доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно, нечесно або «що подумають люди». Все дозволено, що собі на користь. Справді, чому він, вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше, ніж перший. А третій легше, ніж другий. А четвертий… Знову криниця з корбою. Знову чорна прірва, де навіть зорі не блимають…
Цього разу Хаблак відсахнувся. Аж застогнав, крутнувся на постелі, обличчям у подушку.
— Болить щось? — прошепотіла Марта, вкладаючи дочку в ліжко.
— Болить… — видихнув по хвилі Хаблак.
Спливає ніч, ось-ось почнеться день моїх героїв. Небавом над сонною Терехівкою зійде сонце, білі тумани зарожевіють у березі й повіються червоною віхолою до неба. Розквітнуть росини на кущах, павутиння в бур'янах, під книгарнею заіскриться. Заскрипить криничний журавель, Іван дістане відро свіжої води, у голубих хвильках плаватиме листя вишень — вночі парубки вертали з гулів, шматували ягоди, листя в колодязь натрусили…
За п'ять тижнів до смерті стаєш ліриком і починаєш розуміти, скільки втрачаємо, йдучи з цього світу.
День починається для моїх героїв, тільки моє, Гужви, сонце сідає, обіцяючи вічну ніч…
ДЕНЬ
Випадковість чи перст долі, але до якого б гурту я зараз не втрапив, одразу розмови про смерть починаються. Ось і не вір у прикмети. Сьогодні завідувачка нашою читальнею розповіла випадок із сином. Надвечір'я, сутінки. У вітальні зібралася сім'я, телевізор дивляться. Раптом прочиняються двері, на порозі, в холодних голубих тінях од екрана, семирічний хлопчик. І голосне, відчайне:
— Мамуню, я теж колись помру?
Вітальня мовчить. Чим утішиш?.. Він зрозумів ту мовчанку. І — в сльози, в крик. Збиралися лікаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам спати боявся. Тільки за материну руку тримався. Потроху минулося.
Я не пам'ятаю, щоб у дитинстві про смерть думав. Брешу. Певний час був переконаний, що в мене сухоти. Але це несерйозно після лекції про туберкульоз, що її читала районна лікарка. Тоді мене лякала навіть не смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку, покладуть до лікарні, колотимуть…
Правду кажучи, я до оцих ось недавніх днів не міг уявити, що мене колись не стане. Можливо, я надто товстошкірий. Нерви міцні. Тобто теоретично я знав, що всі смертні й що я, на жаль, теж. Але смерть відступала в туманну безвість. І на думку не спадало, що через п'ять, десять, двадцять, навіть п'ятдесят років світ для мене згасне. Коли купляв мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нім доти, доки не зістариться. Зводив у думках на місці старого, тещиного, новий будинок і думав, що років через тридцять або й раніше доведеться ще новіший будувати. Довше він не витримає. Речі були смертні, але я безсмертний. А зараз це найбільше дратує. Коли б разом з нами гинули речі, і нам би легше вмиралось. Але ж ні, той дурноверхий погріб, що його майже власноруч змурував, стоятиме щонайменше півстоліття, ковтаючи в своє ненажерливе нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всіляку живність, а мене за півтора місяця черви точитимуть!..