— Навіщо ти зняла мене? Навіщо? Все одно помру. І чим швидше, тим краще.
— Ти знову верзеш дурниці. Хто ж помирає у такому віці?
Ну, як їй втовкмачити, що люди помирають не тільки від старості.
— Я викликала роботів. Все буде гаразд. Потерпи.
Напоїла водою. Я стогнав, а вона все пестила обличчя і шепотіла:
— Ти житимеш, прекрасний пришельцю… Я повірила тобі, хоч і не зрозуміла, що ти говорив. Я люблю тебе… Можеш дати мені ім’я. Хочеш? Називай мене по імені, яке тобі найбільше подобається. Я навіть одягатися можу, якщо тобі це так приємно. Любчику мій, любчику..
О господи! Тільки лірики й бракувало! Знайшлася спільниця…
Поблизу зашелестіло листя, застрибало по стовбурах світло ліхтарика. Дві постаті заклякли біля нас: “Ми тут, наша володарко”.
Обережно поклали на носилки. Вона йшла поруч і тримала в руках мою руку. Я цілком усвідомлював трагікомічність свого становища і все ж розчулився. Може, причиною тому були мерехтливі зорі, загадкові шерехи ночі, погойдування носилок… Я пройнявся ніжністю до кібертонки. Розчулився, як хлопчисько. Що не кажіть, а вона зв’язувала мене з цим світом, з життям. Вона тримала мою руку…
Так ішли і йшли. І до мене поверталося бажання жити, поверталася віра в якийсь-хай найдивбвижніший — щасливий кінець. Я лише боявся, що кібертонка випустить руку. Якщо станеться таке — моє життя обірветься… Ще безглуздіші, ще наївніші думки пролітали в голові… Мене лихоманило.
Добре пам’ятаю, як ми опинилися на порожньому майдані перед Палацом праці. Кібертонці вже давно скінчили роботу, в Палаці не світилася жодна лампочка. Тільки біля Палацу щось гуло і брязкало. Вдень такого шуму не чув. Тепер він виразно долинав з-під землі. Певно, роботи готують кібертонцям роботу на завтра.
Носилки засунули в атомокар. Кібертонка відпустила роботів, примостилася біля мене і тихо наказала водієві:
— До медмістечка. Швидко і плавно. Цей кібертопець важкопоранений.
Атомокар рушив.
ПОДАЧА ВОСЬМА
ЩЕ ОДНЕ ДИВО В РАЮ — Я ВОСКРЕСАЮ І СТАЮ БЕЗСМЕРТНИМ ЗАВДЯКИ САМОЗВАНЦЮ ГРИЦЬКУ ХАЛЕПІ.
РАЙСЬКА КІНОКАМЕРА — У МЕНЕ!
Роботи-асистенти в бездоганно випрасуваних білих трусиках метушилися навколо мого тіла, надійно прив’язаного до холодного операційного столу. Прикладали мені до тулуба якісь дротики, раз у раз заглядали в таблиці, в грубезні довідники. Попід стінами операційної вишикувались високі білі шафи з численними вічками, сигнальними лампочками, стрілками. Діагностична апаратура, певно.
Минула година, друга… Скільки можна порпатись? Коли врешті-решт почнуть? Робот-хірург не розділяв мого нетерпіння, незворушно заклякнувши в низенькому зручному кріслі. Ніби він на пляжі, а не в операційній. Хірург нічим особливим не відрізнявся від інших роботів, тільки тім’я і спина густо подірявлені отворами для штепселів. Та на кожній руці не по п’ять, а по десять пальців-маніпуляторів.
Нарешті один з асистентів сказав:
— У наших еомах, шеф, не зафіксованожодної подібної історії хвороби. Рідкісний випадок.
— Що ж, оперуватимемо поетапно, — спокійно зауважив шеф. — Почнемо з ніг. Що там у нього?
— Перелом обох вище колін.
О господи! Скільки метушні — й такий звичайнісінький діагноз! Та помацали б руками і…
— Ви будете починати?! — запитав у хірурга.
Хірург навіть не поворухнувся.
— Заспокойтесь, мій володарю. Ми ще мусимо дослідити загальний стан організму — роботу серця, тиск крові, кількість еритроцитів… Потім програємо кожен етап операції на моделі.
Білі шафи знову замиготіли сигнальними лампочками, численними стрілками. Одна з них так і випльовувала нескінченну широку стрічку, покреслену зигзагами.
Після впорскування паралізину не відчував не тільки лівого боку, а й всього тіла. Навіть голова стала невагомою і ніби відокремилася від тулуба. Ось вона, здається, гойдаючись, піднялась над столом, попливла мильною бульбашкою попід стелею. Нічого вже не бачив, нічого не тямив, та свідомість все-таки працювала. За кілька хвилин почув:
- Інфаркт міокарду, ліва частина тіла паралізована, шефе.
— Що ж, доведеться вмонтувати йому штучне серце. Поки поратимуся з ногами, замовте серце. Параметри виміряли? От і добре… Приступимо? Підключайте мене до блока стеження. Діагностики, увага! Програйте післяопераційний період. Почали!
Боже! Що вони збираються зі мною робити? Хотів закричати, зупинити надто енергійних ескулапів, але ж не міг і язиком ворухнути.
Тишу зрідка порушували короткі команди, холодне клацання металічних інструментів. Майже заспокоївся. Смерть тепер уявлялась найлегшим і найщасливішим завершенням всього, що пережив. Але незабаром мій спокій як водою змило,
— Гляньте, може, йому там ще щось замінити треба? — голос шефа.
Ну й душогуби! Краще б уже прирізали, ніж отак знущатися. Все-таки перед ними людина, вінець природи, а не набір гайок і кронштейнів…
На запитання хірурга миттю відгукнулись:
— У пацієнта мозок не зовсім нормальний. Гіпертрофована кора. Може, зменшити її? Чи просто активізуємо гіпоталамус — центр СІ?
— Хм... Зрозуміти не зрозумів, але цікаво. Думаю, не не слід втручатися. Залишимо цей екземпляр мозку для музею. Закодуйте основні характеристики, потім сформуємо діючу модель…
“Слава тобі господи!” — подумки зітхнув я і остаточно втратив жалюгідні залишки свідомості. Та й хто, скажіть, витримав би на моєму місці?
...Коли розплющив очі, навколо сновигали все ті ж асистенти, а в кріслі сидів все той же шеф.
Невже й досі не впорались?
Тим часом асистент оголосив:
— Все гаразд, шеф. Кістки зрослись. Наповнення серця в межах норми. Все інше теж — як в аптеці! Зокрема…
Ні, щось не те. Невже вони таки переполовинили мої клепки… І на Землі багато чудес. Але такого… Внесли майже труп, а назад можу вийти сам?
— Мені можна встати?
— На жаль, мій володарю, поки що ні. Ви будете під нашим наглядом ще три дні, - відповів хірург. — Як-не-як, комплексна операція;..
Мене переклали на каталку і повезли. Не відчував аніякого болю, ніякої втоми. Ніби на світ заново народився.
У палаті на стільці біля ліжка сиділа моя кібертонка. Вона встала і допомогла роботам-санітарам перекласти мене з каталки на ліжко. Санітари вийшли.
— Ну от, любчику, а ти боявся…
Я не міг не поділитися своїми враженнями-тут справді чудодійні лікарі! Чи не оволоділи вони секретом цілющої води? Ліг на стіл трупом, а… Кібертонка усміхнулась.
— Та ти ж, любчику, після операції спав… Дуже довго спав… День і ніч, іще день і ніч, іще… Я сиділа біля тебе.
Он воно що… Допіру лікарі, виходить, перевіряли якість своєї роботи. Але все одно молодці!
— Привіт тобі від Ерудита. Він передав для тебе щось… ну, не знаю… Там, у коридорі, стоїть.
Кінокамера! Ось вона, жіноча самовідданість і самопожертва. Звичайнісінька змова, примітивна інтрига! Але стривай… Якщо Ерудит і вдався до її послуг, то вона нічого не знає. Вона не підступна, чинить від чистого серця. Та й, зрештою, це, мабуть, єдиний вихід із становища… З кібертонцями, сам же переконався, умовитися про щось неможливо. Поїду з роботами, капсулу заберу. А прибудуть наші, видно буде… Гуртом щось зметикуємо.
— Ти ще не придумав для мене імені? — Щоб мене грім побив, у її очах світилась непідробна щирість, готовність любити і скорятися.
— Ще не придумав, та це не так складно. Яке ж ім’я тобі дати? Стривай! Я зустрів тебе в раю, ти з раю — тож чому б тобі не зватись Раєю? Рая, Раїса…
— Ра-ї-са… — її довгі віг затріпотіли. — Ра-ї-са! Гарно як. А тебе ж як називати?
— Григорієм. Гри-го-рій.
Щойно охрещена кібертонка повторила кілька разів моє ім’я й щасливо засміялася. Засміялася без видимої на те причини, безневинним сміхом дитини.
Щось та відбулося з нею. Якісь незрозумілі зрушення психіки… Дивно тільки, що спричинився до цього я. На Землі ж не викликав у жінок не те що психічних зрушень, а й просто уваги. Хоч у космосі вибився в мужчини!