Охоронець взяв пляшку уважно, ознайомився з папірцем приклеєним до неї. Потім навшпиньках підійшов до Чудотворця, роззявив йому рота і заправив туди соску. Той, не відкриваючи очей, гикнув і смачно заплямкав, як немовля. Охоронець лівою рукою тримав пляшку, а правою масажував живіт хазяїну. Тріо кібертонок упівголоса затягнуло тутешній гімн.
— Що ж то він смокче? — пошепки запитав Ерудита.
— Мовчіть. Пташине молоко…
За півгодини Ерудит наважився підступити до вождя.
— О великий і наймудріший! До вас тут один прохач. Звольте вислухати.
— Ну, що там іще? Не можете без мене й кроку ступити. Горе мені з вами, йолопами, і під час відпустки спокою нема.
— Уклінно перепрошую, — мовив боязко Ерудит, — але це питання можете вирішити тільки ви.
Вождь сердито засопів і кинув:
— Ну, паняй…
Я підступився ближче й почав викладати суть справи. Намагався підбирати якнайпростіші вирази, але, присягаюсь, вождь анічогісінько не збагнув. Він так і не розплющив очей. Може, спав. Але ж, як тільки я кінчив, обізвався:
— Казна-що… Що собі думає Кібер! Випустив з лепрозорію такого навіженого… А втім, у нас свобода слова. Можеш патякати що завгодно…
Ерудит смикнув мене за руку і ми, скориставшись паузою, подалися до сходів. Дозвіл є!
Десь на рівні другого поверху я зупинився. Через прозору стіну добре було видно круглий зал, оздоблений розкішними килимами. Посеред залу височіло широке ложе, інкрустоване коштовними камінцями. Та, звичайно, не килими, не ложе привернуло увагу. В залі водили танок чарівні кібертонки, і одна з них… Невже це вона, моя дама без імені?
— Швидше! Тут не дозволяють затримуватись! — і Ерудит потягнув мене униз.
В атомокарі ми довго мовчали. Я був приголомшений помпезністю резиденції. Поцікавився: невже Чудотворець живе один на такій території, з такою челяддю?
— Так, — підтвердив Ерудит. — Більше того — у нього дванадцять таких резиденцій. І в кожній — штат із ста двадцяти кібертонок і тисячі двохсот роботів…
…Опівдні Палац праці був переповнений.
Чудотворець, важко крекчучи, вмостився на почесному помості. Він перервав відпустку, щоб послухати мене.
І ось я на трибуні. Можете уявити, як хвилювався. Вперше в житті наважився публічно виголосити промову. Промову без жодної формули! Набрав у легені повітря і…
— Брати! Друзі! Хоч на хвильку перестаньте жувати, вислухайте мене. Гляньте — у мене руки і ноги, голова на плечах. Я говорю і, згодьтесь, навіть до ладу. Який же я навіжений? Я — людина. Звертаюсь до вас, як до свідомих істот, як до братів…
Жодна голова не повернулася в мій бік. Тільки одна постать ворухнулась… Так, то була моя знайома кібертонка. Вона встала з-за столу, підійшла ближче і, спершись ліктями на поміст, очікувально дивилася на мене:
— Ну, говори. Говори, любчику.
Її поява не віщувала нічого хорошого…
І до кого звертатись? І з чим? Все, що цілу ніч напихав собі в голову, миттю здиміло. Щоправда, відчував на тілі тези промови, притиснуті до живота резинкою трусів. Приготував їх про всяк випадок, але заприсягнувся не користуватись. Бачите, я зневажав промовців, які не можуть відірвати носа від тексту, які не годні зліпити докупи кілька слів. Тільки, опинившись в шкурі оратора, зрозумів, як оце важко — обійтися без шпаргалки. Особливо, коли в голові пусто. Я не міг пригадати жодного слова з тексту. Може б, і пригадав, якби там була хоч одна формула, цифра… Жодної зачіпки. Самі слова й слова. Мить була така відповідальна… Вирішив поступитися принципами, витяг з-за пояса тези. Втупився в текст.
Я читав довго. Я вичитав їм геть усе, що про них думав. Я звинувачував і застерігав. Я ганьбив і закликав. Мертва тиша, що запала в залі, надихала.
Я читав доти, поки не почулося розкотисте хропіння. Лише тоді наважився відірвати очі від папірців. Глянув у зал. Усі лежали покотом. Вождь куняв. Лише моя дама без імені стояла біля трибуни. У неї очі теж злипалися, і їй, очевидно, ледве вистачало сили стояти. Як би там не було, а слово — велика сила.
У залі з’явились роботи. Вони підбирали всіх підряд. Команда витверезника, певно, подумала, що стався поголовний перепій.
— Ну, любчику, говори, говори ще, — сонно промимрила кібертонка.
Кінчати доповідь для неї? Чи варто?
В цю мить Чудотворець розплющив очі, позіхнув:
— Усе?
— Так, — безнадійно махнув рукою у відповідь.
Вождь глянув у зал і наказав:
— Гей, роботи, припиніть… Кібертонці не п’яні, їх приспав цей безбородий. Візьміть його і киньте у прірву. Щоб більше нікому не морочив голову. Щоб не заважав нам працювати. Хай живе моя мудрість!