ПОДАЧА НАРЕШТІ
ПРО САМУ ДЕВ’ЯТА
З ЯКОЇ ДІЗНАЄТЕСЬ КАТАСТРОФУ
...Мені дозволили ходити. Поснідавши, подався з новоспеченим родичем на простору веранду. Звідси відкривався чудовий краєвид. Медмістечко стояло на одному з високих пагорбів, що оточували столицю. Від нього до міста петляла бетонована дорога. Сонечко вже височенько підбилося. Столиця знімала з себе напівпрозорий одяг голубого марева. З веранди вже можна було розгледіти на обрії синю смужку океану. До нього теж вела дорога. На ній панувало незвичайне пожвавлення. Сотні атомокарів снували в обох напрямках. Зліва від нас височів лисий горбок, на якому чітко вимальовувався стрімкий корпус моєї капсули, моєї єдиної надії на порятунок.
З насолодою прокрутив кілька десятків метрів плівки.
На веранді в шезлонгах сиділо чимало кібертонців і кібертонок. З лінивих фраз, якими перекидались вони, зрозумів, що це оперовані. Кому шлунок міняли, кому - печінку чи нирки. Воно й не дивно. За їхнього способу життя ці органи швидко зношуються.
Слухати теревені хворих і тих, що одужують, не дуже цікаво. Вирішив навідатись до капсули, перевірити, чи все там гаразд. А заодно зняти місто ще й з тієї, дуже вигідної точки. Ми з двійником зійшли у двір і рушили навпрошки до лисого горбка, і зразу ж на нас чекала неприємність. Точніше, не на нас, а на мене. Двійник - мій рідний братик - навідріз відмовився нести камеру. “Ти неси, а я буду крутити кіно”, - заявив знахабніло. Ще тільки цього мені не вистачало! Бути попихачем своєї копії! Я висував аргументи, він - контраргументи, і виходило так, що копія нічим не гірша за мене. Електронний упертюх і бовдур, механічна нікчема, зарозуміла тінь... Яких тільки епітетів я не вжив, та зрештою довелося звалити трипудову шарманку собі на плечі. Потратили добрих дві години, поки вибралися з лісу до підніжжя. Я спотикався, сопів, а близнюк посвистував собі, подумки розв’язуючи диференційні рівняння. На вершину піднялись досить швидко. Та, на превеликий подив, капсули там уже не було. Я крутився на місці, де грунт іще беріг чіткі сліди трьох опорних лап, і ніяк не міг збагнути, що сталось. Встановив свою шарманку, і двійник почав знімати місто.
- Ондечки моя капсула! - вигукнув він.
Я глянув у бік міста і помітив над Центральним майданом гелікоптер. Під ним на тросах гойдалась капсула. Ось гелікоптер поволі почав опускатись і зник з поля зору. З-під носа потягли... Навіщо? Близнюк нічим не міг допомогти, він теж никав серед неясних здогадок. Мене не на жарт почали непокоїти претензії братика. Уже й капсулу своєю називає...
Куди ж тепер іти- в місто чи до медмістечка? До медмістечка ближче, та й проголодався, нівроку. Рушили.
Ми вже були біля мети, коли повітря струсонув могутній вибух. Над столицею, в районі володінь Кібера, знялась високо в небо хмара чорного диму і куряви.
У вестибюлі головного корпусу юрмились переполохані кібертонці, обслуга. Всі втупились у великий екран телевізора, вмонтованого в стіну. Диктор, розмахуючи руками, через рівні проміжки часу повторював:
- Увага! Увага! Всіх шановних володарів і роботів просимо зайняти місця біля телевізорів. Зайняти місця біля телевізорів. Надзвичайно важливе повідомлення! Важливе повідомлення. Увага! Увага!
Вибух і ці слова, що повторювались раз у раз, таки розворушили кібертонців. Вони перешіптувалися, злякано зиркали на екран.
Ще одна подробиця привернула мою увагу. Всі кібертонці раз по раз висмикували з вух свої транзистори-сережки, струшуючи їх. Вперше на їхніх обличчях побачив вираз подиву. Сережки замовкли. Тепер, певно, почнуть думати... А ходити, їсти як будуть?
- Що б воно могло скоїтись? Ти б гайнув куди-небудь, довідався, - приставав близнюк.
Господи! Як спекатись цього знахабнілого експлуататора?! Диктор нарешті змінив пластинку.
- Шановні володарі, побратими-роботи! У нашій студії перебуває Ерудит. Відтепер - Всевишній і наймудріший Ерудит. Слухайте і дивіться всі! Слухайте і дивіться всі! Ерудит виступає із зверненням до шановних володарів і побратимів-роботів. Слухайте всемогутнього Ерудита!
Диктор тричі повторив оголошення, на екрані з’явився Ерудит. За стрічкою його капелюха стирчало куряче перо. Він тримав у руках текст звернення, його пальці нервово тремтіли.
- Шановні володарі! Побратими-роботи! До вас звертаюсь я в цю вирішальну для нас усіх годину як наступник всемогутнього і Всевишнього Кібера. Будьте мужні і не втрачайте самовладання. Мобілізуйте всі свої зусилля, бо на нас чекають нелегкі випробування. Офіційно сповіщаю всіх мешканців раю, всю планету Кібертонію: сьогодні опівдні після нещасного випадку загинув Кібер. Хоча жоден з вас, шановні володарі, не постраждав, готуйтесь до деяких утруднень. Вам доведеться віднині самотужки задовольняти свої потреби. Ми, роботи, змушені покинути рай. Це рішення я не коментуватиму. Воно - єдино правильне. З часом ви самі зрозумієте все...
Далі я не слухав його. Все ясно. Який там нещасний випадок... Тільки кібертонці можуть повірити такій недолугій версії. Підірвали, звичайно, Кібера і тепер змотують вудочки. І мені теж доведеться накивати п’ятами разом з ними. Капсулу забрали. Не чекав такої підступності від Ерудита.
Ерудит знову і знову закликав кібертонців зберігати спокій, запевняючи, що запасів готового продовольства їм вистачить принаймні на кілька місяців, а всім роботам пропонував негайно з’явитись на Центральний майдан імені “Адама”. Остання його фраза стосувалась, безумовно, мене: “Тому, хто знає, до кого зараз звертаюсь, теж прибути на майдан”. Отакої... Не встиг у керівне пір’я вбратись, а вже не просить, а наказує.
Треба діяти. Хтозна, які сюрпризи чекають попереду.
Всіх присутніх кібертонців це звернення приголомшило. Не все вони зрозуміли, звичайно. Але що їх збираються кинути напризволяще, таки утнули. У вестибюлі зчинився неймовірний галас, паніка. Я старався не втрачати самовладання, міркувати логічно. По-перше, що робити з близнюком? Що?
Сказав йому, що негайно вирушаю до Центрального майдану.
- Авжеж, - радісно відгукнувся він. - Іншого виходу нема. Я їду, а ти як собі хочеш.
Звісно, марно було б умовляти його діяти не так, як я. По-іншому мислити він просто не міг. Що ж, хай іде Там буде видно.
Біля під’їзду лікарні ми не застали жодного атомокара. Видно, транспорт кинули на евакуацію. Довелося шкварити пішака. І знову з шарманкою на плечах. В дорозі до нас приєднувалося все більше й більше роботів. Я озирнувся: суне весь медичний персонал на чолі з хірургом. “А як же хворі? - майнуло в голові. - Кинули...”
На майдані, вщерть переповненому роботами, стояв неймовірний гамір. На підніжжі пам’ятника височів Ерудит. Вигукував у рупор якісь команди. Гвардійці з курячими перами в слухових отворах сортували роботів, шикували їх у взводи і роти, які тут же маршем вирушали до узбережжя. У вікнах навколишніх будинків густо стирчали голови кібертонців. Вони репетували, рвали на собі волосся, ридали, не знаючи до ладу, шо сталось, але відчуваючи інстинктивно: сталось непоправне. Неподалік пам’ятника “Адаму” на своєму старому місці височіла капсула. Слава богу. Тепер, коли рай перетворився на суцільну божевільню, вона була мені особливо дорога.
Ми ледве пробились до пам’ятника. Помітивши нас, Ерудит легко зіскочив з постаменту і потис мені руку.
- Поздоровляю! І з одужанням, і з нашою перемогою! Тепер вам нічого не загрожує.
- А кібертонцям? - не поспішав розділити його радість.