- І їм! Якщо, звичайно, поводитимуться розумно. Ми нікого й пальцем не зачепили. І не зачепимо. Тільки добра, добра бажаємо володарям.
- Та бачу. Бачу, до чого йдеться... Лікарню з хворими кинули напризволяще...
- Як кинули?! Неподобство! Я зараз же накажу... Медперсонал має покинути рай тільки після того, як вилікує всіх пацієнтів. А ви не бурчіть. Все буде гаразд... Будь ласка, ось і ваша подруга.
І справді, з натовпу виринула Раїса. Вона була в купальнику, а на голову нап’яла зім’ятий чоловічий капелюх.
- Любчику мій, Гришо. Ми врятовані... Нас чекає острів у відкритому океані... Він, щоправда, не має назви, але ж ти можеш назвати його, як захочеш.
Правду кажучи, зустріч з Раїсою мало радувала мене тепер. Переворот, нахаба-самозванець, розпатлані кібертонці у вікнах... Що воно тільки вийде з усього цього?
Мій двійник тим часом видерся на верхній куб пам’ятника. Натхненно крутив корбу шарманки. Але ось його рука заклякла. Він пошукав мене очима і крикнув:
- Глянь! Он там...
Його увагу привернула патлата голова, то мелькала між антенами роботів. До пам’ятника проштовхувався вождь райського племені. Власною персоною, без почту. Зустріч з ним не віщувала нічого хорошого. Я схопив Раїсу за руку. Сховалися за п’єдестал. Зіскочив униз і мій братик.
- Як вони добиратимуться до того острова?- запитав у близнюка.
- Ерудит сказав: кораблями. А я, якщо захочу, разом з Раїсою можу переправитися в капсулі.
- Дурень! Контрольного ж ключа нема ні в тебе, ні в мене.
- Сам ти дурень. Гелікоптер туди перенесе капсулу.
- А це що за машинерія? - поспішив змінити тему розмови.
За пам’ятником стояла схожа на радар установка.
- Я вже довідався! - відгукнувся близнюк. - АРЕ, Автоматичний регулятор енергоблока. Ерудит сконструював. Буде встановлений на острові. - Еге, та з ним непереливки! Вже починає випереджати мене.
По той бік пам’ятника зчинилась буча. Либонь, Чудотворець репетує... Авжеж, його голос. Цікаво все-таки, чого він хоче. Я обережно визирнув з-за п’єдесталу. Перед носом Ерудита розмахував кулаками червоний, мов печений рак, вождь племені.
- Неподобство! Я півгодини шукав атомокар і змушений був, хай живе моя мудрість, пішки добиратися сюди... Я всіх вас негайно...
- Даруйте, мій володарю, але всі атомокари, в тому числі й ваші персональні, кинуто на евакуацію роботів, - обірвав його Ерудит.
- Вперше чую. Що за евакуація? Хто дозволив, порушувати райський порядок? Я буду скаржитись Кіберу! Я вам покажу!
- Його вже нема, мій володарю. Хіба ви не чули повідомлення?
- Мені доповідали, але я не вірю. Кібер вічний, всемогутній і справедливий. Він захистить кібертонців!
- І все ж його нема. Нещасний випадок. А щодо атомокарів не хвилюйтесь. Закінчиться евакуація - всі вони знову будуть у вашому розпорядженні. Водити їх будете, до речі, самі.
- Що-о-о? - заревів вождь. - Може, захочеш, щоб ми і їсти самі собі готували, і взагалі все робили самі?
- Доведеться, - спокійно відказав Ерудит. - Але це навіть на краще. Якщо не ви, то ваші нащадки зрозуміють...
Чудотворцю відібрало мову. Він важко дихав, ворушив безсило язиком, але й слова не міг вимовити.
Нарешті здобувся на голос і, піднісши руки догори, заволав на весь майдан:
- Ря-я-ту-у-уйте! Ря-я-ту-у-уйте!
Кібертонці у вікнах і на балконах ще сильніше зарепетували. А вже за якусь хвилину біля вождя стояло кілька десятків співвітчизників. Підбадьорений їхньою присутністю, він потроху оговтався. Набундючився, загорлав:
- Негайно! Наказую! Негайно навести порядок! Якщо Кібера навіть нема, все мусить залишитись по-старому. Є така думка! Я наказую...
- Мій володарю, - намагався заспокоїти його Ерудит, - роботи вийшли з-під вашого контролю. Вони підкоряються тільки мені.
- Тим краще. Накажи їм. У нас ось-ось починається робочий день, а ти...
Саме цієї миті за мною щось затріщало. Озирнувся - горить АРЕ. Господи, що тепер станеться з енергоблоком?! - встиг подумати. І раптом яскраве світло засліпило всіх. Потім угорі загриміло так, як не гримить і в найстрашнішу горобину ніч. Щось дуже і незбагненне повалило мене на бетон. Падаючи, бачив, як хитаються і валяться будинки. Втратив свідомість...
“Скільки разів можна втрачати свідомість? Навіть для космічного репортажу забагато”, - скажете ви. Рівно стільки, скільки треба. Точніше, скільки втрачав, стільки й пишу про те. Самі судіть: хто б написав цей репортаж, чи доповідну записку, якби я вперто кожного разу не отямлювався?
Так-от, і на цей раз свідомість поступово повернулась до мене. Було вже надвечір, коли зміг підвестись і глянути навкруги. Картина, скажу вам, не з радісних. Справжнісіньке поле бою. Покотом лежать впереміжку кібертонці та роботи. Навколо майдану - руїни. А капсула хоч би що - стоїть собі...
Хоч як це дивно, а я знову живий. Безумовно, ніякими Ілюзіями себе йе тішив. Не можу ж бути винятком. Мусять вціліти й кібертонці. Принаймні ті, що були на той мент просто неба. А з роботами й поготів нічого не сталось. Тільки ж чому жоден з них і не ворухнеться? Нахилився над своїм близнюком, та - скільки не торгав, не гукав - жодної реакції. А он бездиханне тіло Ерудита, тіла сотень роботів. А Раїса? Ну й кавалер... В останню чергу згадав, про даму. Раїса лежала неподалік. Припав вухом до її грудей. Б’ється, б’ється серце! Підклав руку їй під шию, всадовив. Раїса розплющила очі, глибоко вдихнула повітря і усміхнулась:
- Гриша... Гриша... Ти живий. І я...
Так ми сиділи серед того кладовища і ковтали повітря, мов утопленики. Почали ворушитися і кібертонці. Ось підвівся вождь, потер зачумленІ очі й озирнувся довкіл. Один за одним отямлювались його співвітчизники. А роботи ж чому?.. Страшна здогадка пойняла мене. Енергоблок! Так, енергоблок! Кібер загинув. АРЕ згорів... Некерована реакція... Вибух! Вони позбавлені енергії, їх нічим не розворушиш. Тепер все! Кінець! Завмерли роботи, атомокари, гелікоптери, транспортери... Все!.. І моя копія - теж.
- Це ти?! Гляньте, гляньте - він живий, - обірвав мої хаотичні думки Чудотворець. Він дивився на мене виряченими очима. Певно, не вірив їм, бо підвівся і підійшов ближче. - Це він! Це безбородий! Він винен в усьому! Роботи! Взяти його!
Марно галасував вождь. Сам господь бог не міг би тепер зрушити з місця слухняних роботів. Чудотворця розпирало нетерпіння. Він ступив крок, ще...
- Сам тебе задушу, баламуте!..
Я не міг уникнути його страшного погляду. І тут, мов кішка, скочила Раїса, вчепилась за бороду вождя.
- Не чіпай його, не чіпай! Він мій, він не винен...
- Он воно що! Ти... ти злигалася з цим пройдисвітом! Взяти безбородого негайно! - заволав вождь. Кілька кібертонців встали з бетону й посунули на мене.
- Тікай, Гришо. Тікай! - у розпачі крикнула Рая.
Я стояв у нерішучості. Та за кілька секунд страх переміг. Кинувся прожогом до капсули, відчинив люк, скочив у кабіну і надійно загерметизував її. І аж тут запекло в мозку: “А Рая?.. Боягуз! Підлий боягуз!”
Я ненавидів себе. Ненавидів і плакав од безсилля. Без контрольного ключика не злетиш. Я був близький до самогубства. Так, не брешу. Без вагання відчинив дверцята морозильної камери. Тут космонавти заморожують себе, якщо нема чим харчуватись або дихати. Це буде смерть. Навряд чи знайде хто-небудь “консерви” на цій богом і людьми забутій планеті. Рішуче клацнув дверцятами камери і увімкнув аппарат. Вже через якихось дві години поринув у солодкі сни, в дивовижні марення, а згодом - у темне провалля.
ПОДАЧА ДЕСЯТА
І, ХВАЛИТИ БОГА, ОСТАННЯ
Ви вже знаєте з преси про моє повернення на Землю. Але в тому повідомленні зафіксовано тільки голий факт - на одній з невеличких планет, за 7,876 парсека від Землі, випадково знайшли такого-то товариша, якого вважали загиблим, і благополучно притарабанили додому... І все!