Відставний козацький сотник Макар Яковенко повернувся в Бориси зовсім нещодавно й оселився в батьківській хаті, неподалік їхнього обійстя. Мав він уже п’ятдесят два роки, посивіле русяве волосся й такі самі довгі вуса. Одружений був з якоюсь шляхетною полькою, котра померла, зоставивши йому сина Богдана, довго служив у козацькому війську, діставши нагороди й пошану односельців. А ще він мав те, що робило його досить привабливим женихом, принаймні в очах жадібної Килини Мальчихи.
Макар Яковенко мав гроші.
Чимало грошей, щоб поділитися ними якоюсь мірою з убогою Килиною в обмін на… шлюб з Катериною.
Після повернення чоловіка в село Катерина зустрічала його разів зо два чи три, але уваги зовсім не звертала. Ну, бачила цікавого дядечка в білій багатій свитці та червоних шароварах, який повагом простував селом, гордовито озираючись навкруги, то й що з того? Чи мало їх по селу вештається, тих дядечків? Та чи могла вона коли подумати про те, що однієї чудової днини він стрінеться їй коло річки й поведе якусь дивну розмову.
Вона вже набрала два відра води та підняла їх на коромислі, коли чиїсь дужі руки вихопили в неї важку ношу.
– Давай, вродниченько, допоможу, – геть поруч, майже над самим вухом, пролунав незнайомий чоловічий голос, і Катерина здригнулась, відчувши доторк чужих гарячих пальців до своєї руки. Вона стрімко обернулась, побачивши зовсім близько блакитні очі Макара Яковенка, що зорили на неї незвично пильно та уважливо. Погляд цей несподіваний засоромив її, налякав. Вона відсунулась од нього й захитала чорнявою голівкою.
– Дякую, дядьку Макаре, але не треба.
– Та коромисло ж важке!
Катерина опустила долі золотаво-зелені вічка.
– Я звикла, – тихо промовила вона, бо й справді звикла до важкого коромисла, від якого грубішала шкіра на її ніжних дівочих плечах і ночами ломило від болю шию.
Та Яковенко не послухав її слів, тільки глянув ще пильніше й відібрав у неї коромисло, ледь помітно всміхнувся та рушив нерівною стежкою, що тягнулась від берега до села, потопаючи в розкошах молодої травиці. Катерина ж зовсім зніяковіла. Здалося їй у ту хвилину, що цей поважний сотник Яковенко… залицяється до неї, зовсім так, як робили це деякі парубки, а особливо Микола Галушко, веселий рудий парубійко, погодок, який уже років зо п’ять не втомлюється повторювати, що її одну кохає та її одну за дружину хоче мати… ось тільки батько сватів засилати не годиться, та він усе’дно надії не втрачає.
Згадавши свого доброго товариша дитинства, Катерина всміхнулась і зітхнула. Ну, що за думки лізуть їй в голову? Чого б це такий поважний дядько, як сотник Яковенко, мав до неї лицятись? До неї, молодої дівки, якій ось-ось вийшла вісімнадцята весна? Нащо вона йому здалася?
Трішки заспокоївшись та повеселівши від таких думок, Катерина припустила за високою, повною, але все ще по-козачому стрункою постаттю Яковенка. Він не озирнувся, однак дочекавсь, поки вона порівняється з ним на вузькій стежці, й несподівано запитав:
– А що, Катрусю, чи добре тобі з мачухою живеться?
Катерина тільки знизала плечима.
– А як із мачухою може житися? – запитала вона й ступила декілька ступнів уперед, не добираючи глузду, чого питається він у неї про таке, невже не розуміє, що не може добре житися з мачухою, бо це ж не матінка рідна. Та Яковенко не дав їй далеко піти, вхопив за руку, промовив лагідно:
– Стривай, Катрусю!
Катерина мовчки поглянула на його довгі сильні пальці, які впевнено затисли її маленьку ручку, потім на самого Яковенка, який не зводив із неї напруженого погляду пильних блакитних очей, немов заглядав у саму глибінь душі, відшукуючи там невідомо чого. Однією рукою він зняв коромисло зі своїх широких, могутніх рамен, поставив відра в сіру пилюку стежки, підійняв руку й обережно торкнувся дівочого підборіддя, пильно вдивляючись у молоде, зачервоніле від ніяковіння лице.
– Чи знаєш ти, Катруню, якою вродою нагородив тебе Господь? Чи ж варта ти того, щоб гнути спину, розтрачувати молодість свою та вроду на якусь сварливу бабу? – Він говорив, обіймаючи кожну рису її гожого личка поглядом жарки́м, мов огонь. – Ні, Катруню, ти варта більшого, набагато більшого. Ти варта того, щоб тебе пестили, мов коштовну перлину, цілували твої маленькі пальчики й не давали їм роботи, важчої за вишивання рушників чи сорочок…
Катерина аж заслухалась – які то вже дивні та незвичайні речі лилися з вуст цього огрядного сотника. Ніхто й ніколи ще не казав їй таких слів, навіть без міри залюблений в неї Микола.
– Захочеш, Катруню, я й не так стану тебе шанувати, весь світ кину до твоїх ніжок, нічого для тебе не пошкодую…