Катерина спохмурніла, прудко вихопила з його долоні руку, відскочила вбік, мов налякана кізочка, і блимнула неприязно очицями своїми золотаво-зеленими, відьомськими, як казала мачуха.
– Здуріли ви зовсім, дядьку Макаре?
– Від тебе здурієш, – пробурмотів сотник, але Катерина вже не слухала його, хутко підхопила важке коромисло й припустила стежкою до села, напруженою спітнілою спиною відчуваючи важкий, палаючий погляд Яковенків. Вона так поспішала, що не вгледіла під старою вербою, яка росла біля двору Хотенків, непорушну Миколину постать. Катерина зойкнула, трохи не виливши воду, й здивовано поглянула на похмуре лице парубка.
– Чого це ти, Миколо?
Він блимнув на неї злими сірими очима. Обличчя його, продовгувате й тонкогубе, зробилось червоним, майже порівнявшись барвою з яскраво-рудою чуприною на голові.
– Хлопців тобі, Катерино, мало на селі? Чи намиста нового закортіло, що з дідом старим біля річки тискаєшся? – злим глухуватим голосом запитав Микола. Неначе в лице ударив він її оцими злими, образливими словами – Катерина відсахнулася. На якусь мить вона заклякла, не ймучи віри почутому. І від кого вона це чула? Від Миколи, з яким разом зростала, який був їй за брата, допоки не виріс і не почав заводити розмови про те своє сватання? І чого він оце так казиться, чого лютує? Невже й справді дума, що вона стала б із сотником тискатись?
Катерина поглянула на нього зверхньо, гордовито підняла чорняву голівку й процідила крізь зуби:
– Дурень ти, Миколо, – ні з ким я не тискалась!
– Та вже ж не повилазило мені!
Катерина промовчала, тільки поглянула ображено, мов поранена в самісіньке серце голубиця, й пішла стежкою, не звертаючи вже уваги на гнівливі слова Миколині, що лунали їй услід.
Із того дня між ними мов чорна кішка пробігла. Катерина, тільки забачивши на вулиці надутого Миколу та його руду чуприну, відразу ж вертала в інший бік або ж узагалі йшла додому. Так само вона цуралася й сотника, мужня постать якого досить часто мелькотіла тепер перед нею, та все ж оминути його так і не змогла. Чотири дні збігло по тій зустрічі біля річки, як погожої недільної днини, по обіді, щойно батько з мачухою повернулися з відправи в церкві, несамовито загавкав на подвір’ї собака й до хати вбіг маленький Андрійко, Назарів старшенький.
– Бабо, бабо, там сотник з гостинцями до воріт прийшов, – витріщивши блакитні оченята, загукав малий на всю хату.
Катерина, почувши таку новину, мало не випустила миски з гарячим борщем, який саме насипала з горщика. Невістки разом заметушились, а батько невдоволено буркнув:
– І що це такий ясновельможний пан забув у нашій бідній хаті?
Килина блимнула на нього темним оком.
– Мовчи, Гнате, Макар Данилович дуже поважний чоловік, ти маєш радіти з того, що він завітав до нас.
Гнат Малько нахмурив чорні, густі брови.
– Он як ти заспівала, Килино! Чи не про це ти шепотілася з цим паном у церковному притворі? У гостину запрошувала?
Катерина застигла, помітивши, як забігали темні очі мачухи, й серце стисло погане передчуття. Коли ж заскрипіли двері в сінях, почувся хрипкий чоловічий кашель, і ось на порозі став Макар Яковенко. Катерина одвернулась до горщика з борщем, спиною відчуваючи погляд сотникових очей.
– Зі святою неділею вас, Гнате Степановичу, – пророкотів за спиною його низький голос, та Катерина вперто навіть голови не повернула, краючи сірий хліб на маленькі шматочки, а як же їй хотілось обернутись і кинутись до батька, щоб не вітав сотника, а гнав його з хати, як ганяла бабця Ганка збитошних сусідських котів. Але зробити цього не насмілилась.
– І вас із неділею, Макаре Даниловичу, – відказав батько. – Що ж це вас до нас привело?
– Та ось, зайшов по-сусідськи, заради святої неділеньки, а то, знаєте, Гнате, сумно самому у великій хаті.
Гнат прокашлявся.
– Та й справді, – озвався він, і Катерина з серцем мало не жбурнула миску на глиняну долівку. – Ну, то сідайте з нами, Макаре, пообідаєте, тільки вже звиняйте за убогість нашого частування, не погребуйте нашими борщем і кашею.
– Катруня ще вдосвіта зварила, – солодкою медовицею пролунав голос мачухи.
– Тоді це має бути найсмачніший борщ на селі, – досить весело проказав сотник, і Катерина, потайки озирнувшись, побачила, як мачуха всаджує його на чільне місце під образами.
– Смачний то він, може, й смачний, а був би з доброю куркою, то був би ще смачніший, – заперечив Гнат, і Катерина почула, як сумно пролунав його голос. І жаль до батька, який стільки працював, стільки спину попогнув на своєму віку, а статків великих не нажив, навпаки, ледве тяг ярмо великої родини, на якусь мить заслав у Катерини страх перед сотником. Потім батько тяжко зітхнув і звернувся вже до неї: