VI
Просить дівчину Лесю князенко:«Дай мені рушника, що ти шила,Дай для батька, для князя, голубко!»От дала той рушник йому Леся,І поїхав князенко до батька,Уклонивсь йому в ноги низенько,Промовляє тоді йому слово:«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!Одружитися хочу я чесно,Хочу взяти я дівчину Лесю,Що зросла у мужичій хатині».Здивувавсь тоді князь і розсердивсьІ загніваний каже до сина:«Чи забув, що князького ти роду?Чи тобі ж та мужичку узяти?»Промовляє князенко до батька:«Ой пожалуй мене, князю-батьку!Хоч дурний іще розум у мене,Але ж думаю я, що немаєНа всім світі такої дівчини,Як моя та коханая Леся.Та й не личком же дивним хорошим,Не очима, як зорі, ясними –Тим же дивна коханая Леся,Що, як плаче, не сльози іллються,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли;А як часом вона засміється,Запашні процвітають троянди».Здивувавсь тоді князь та і каже:«То все добре, але ж того мало.Може, й справді та дівчина гарна,Але ж, може, вона ще ліниваІ недбала тобі буде жінка».Промовляє князенко до батька:«Не лінива вона буде жінка,Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!»І князенко рушник той виймає,А рушник же той мудро пошитий:Виногради повз край повилися,Як живії, тремтять наче листям,Посередині вишито рясно:Розпростерли орли свої крила,Мов летіти збираються зараз, –Ох і дивне шиття в рушникові!..Здивувався старий тоді батько,Та і каже він зараз до сина:«Коли ж так, то женися, мій сину!Подивлюсь я на дівчину тільки,Щоб самому впевнитись на очі».
VII
Та не довго князь-батько впевнявся:Як побачив він дівчину Лесю,То й звелів заручити їх зараз.Перегодом[9] було і весілля,А бучне[10] те весілля та пишне[11]…А у князя жила у палаціІ стара, і поганая баба,Одна пані з магнатів[12] пихатих,І дочка була в неї вродлива.І ще здавна гадала все бабаОдружити дочку ту з князенком.Як побачила ж іншую справу,Зашипіла, як гадина люта,І сказала: «Не буде їм щастя,Згине з світу мужичка проклята!»Запрохали й її на весілля.Як скінчився ж бенкет той весільний,То пішла молода роздягатись,І пішла тая баба із нею.Як зосталася ж вдвох з молодою,Роздягла молоду усю чисто,Заховала багату одежу,Ухопила ножа тоді люта,Молодій повиймала геть очіЙ, бідолашну, її у сорочціГеть прогнала з князького палацу,А сама повернулась до князя,Уклонилась низенько та й каже:«Ох, і правду казав єси, князю,Що не буде пуття із мужички,Одурила вона усіх чисто,Утекла в дорогому убранні, –Мабуть, злото сподобалось дуже,То вона його зараз і вкрала».Засмутивсь тоді князь і всі гості,Засмутився князенко ще дужче,Полилися пекучії сльози.От і каже князь-батько до сина:«Не послухався спершу ти батькаІ покрив єси соромом рід мій!Що ж ти маєш тепер вже робити?Не подоба тобі вдовувати,І, не живши із жінкою вкупі,Одружися ти з іншою, сину!Повінчають нехай тебе зновуХоч з дочкою цієї старої,Щоб як-небудь сховати нам сором».Одмовляє до батька князенко:«Ой пожалуй мене, князю-батьку!Я не вірю брехні цій і трохи,Моя жінка не зрадила, батьку, –Це страшне лиходійство вчинилось.Я піду свою жінку шукати,Чи живую, чи мертву – знайду я.Лиходія ж тепер вже я знаю –Дожида він хай лютої кари!»По тім слові з палацу він вийшов.
VIII
Бідолашная ж Леся сліпаяСеред ночі блукає – шукаєСобі стежки до рідної хати,Та сліпому дороги немає:Не потрапить безщасна нікуди;Як пішла, так і впала у яму,А із ями їй вилізти ніяк.І сидить вона й плаче там гірко,А з очей в неї сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли…Усю ніч там сиділа безщасна;Як устало ж веселеє сонце,То тоді проз[13] ту яму старенькийДід ішов якийсь в драній свитиніІ почув, що хтось гірко ридає,Зазирнув – аж там дівчина плаче,Без очей вона плаче, й не сльози,Тільки жемчуг на землю спадає,Дорогії блискучії перли,А сорочка скривавлена біла.Пожалів її дід той убогийІ узяв за дочку він додому.Ось живе тоді Леся у ньогоІ прохає вона його щиро:«Що я буду вам, діду, казати?Заберіть ви оце все намисто,Що наплакала я тут, безока,Понесіть до князького палацуІ гукайте: «Купіть лиш намисто!»А як будуть питати: «Що хочеш?» –То скажіть, хай дадуть одне око».І послухавсь дідусь тоді Лесі,Забира жемчугове намистоТа й іде до палацу князькогоІ гукає: «Купіть лиш намисто!»А дочка тої баби й почула.«Ой купіть, – каже, – мамо, намисто!»Баба челядь тоді посилає,І питається челядь[14] в старого:«За намисто що хочете, діду?»Дід і каже: «За це – одне око».Насміялася челядь із ньогоІ пішла, старій бабі сказала:«Божевільний той дід та і годі:За намисто він править аж око!»І згадала тоді стара баба,Що у неї єсть Лесині очі,Віддала вона дідові око,А собі узяла те намисто.І приносить дідусь теє око,Віддає його дівчині Лесі.Притулила вона його міцно –Приросло ізнов око до місця.Ось тоді з одним оком вже ЛесяРушника вишивать починає.Діда знову в палац посилаєПродавать жемчугове намисто.Дід пішов, знову править він око,Не хотіла давать стара баба,Та дочка намоглася на неї:«Ви мене не жалієте й трохи,І намиста вам шкода купити!»Віддала друге око та баба.От тепер вже два ока у Лесі,Вишиває рушник вона пишно:Виногради повз край повилися,Як живії, тремтять наче листям,Посередині ж вишито рясно:Розпростерли орли свої крила,Мов летіти збираються зараз…