– Я змерз! – зарепетував хлопець.
Галя миттю кинулась, знайшла юпчину, вдягла брата й сестру.
– І солі нема!.. – додав він далі, показуючи Галі свій хліб.
– І мені солі! – попрохала Одарка.
Галя густо насолила дітям хліб цупкою сірою сіллю.
Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на якийсь час зовсім заспокоїлись і мовчали.
А Йван тим часом думав про те, як то він буде поратися. Діти голодні, їм треба чогось ізварити.
І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав розтопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь – знайшов пшона.
– Зварю хоч кулішу, – думає.
І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.
– Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.
І він висипав пшоно з горщика. Далі…
Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.
– Тату, киньте, – я зроблю… Я знаю…
Іван дивуючися глянув на Галю.
– Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь, – казала вона.
– Куди тобі, дочко, ти ще мала! – відмагався батько.
– Я хоч мала, а я знаю… Я навчуся ще, а тепер як-небудь – мами нема…
Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.
Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та Василь сиділи в кутку на полу й мовчки дивилися то на батька, то на Галю.
А вона тим часом не гаялася. Вона поперемивала горщики, поналивала, як треба, й почала становити в піч. Один горщик був їй важкий – вона покликала батька:
– Тату, пособіть!
Іван схопивсь і поставив горщик у піч.
Далі маненька господиня знайшла десь капусти, сала й увесь хазяйчин надібок[81] і почала поратися, як справжня господиня. І тут маленькі рученята не зовсім спершу слухалися, та далі звикли. Іван довго мовчки дивився на неї.
– Хазяйкою буде!.. – гірко всміхаючись, промовив і пішов з хати.
А діти й собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру. Ще недавно вона з ними в ляльки гулялася, а тепер он уже порається. І вдягає їх, і годує, і варить – зовсім як мама.
– Галю, кожух ізсунувсь, – озивається брат.
Галя кинула піч і побігла вдягати його. Він учепився їй за шию.
– Галю, ти мені кулешику звариш? – питався хлопець, зазираючи їй у вічі.
– Зварю, зварю, – казала вона, гладячи його по голові.
– Ти мене отак, як мама, погладь! – казав Василько, направляючи їй руку.
І вона гладила його, як мама, а в самої сльози на очах бриніли[82].
Маленька Одарка й собі чіпала її за руку й жалілася:
– Хліб твердий: я губу собі вдряпнула, – болить.
І вона підставляла свою голову під сестрину руку. І сестрина рука гладила тоді обох.
– А скоро кулешик? Я кулешику підожду, – казав голодний хлопець.
– Підождить, підождить – ось я зараз, – одмовляла Галя і знов кидалась до печі, але не надовго, бо раз-по-раз то брат, то сестра скиглили, що їм або «носа треба втерти», або «почухати, бо щось куса», або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим іншим удовольняла дітей…
Сумно тягнеться день.
Батько то ввійде в хату, то знов піде, – видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дітям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.
Діти – теж смутні-невеселі – не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк – ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:
– Мамо, пустіть нас…
Але те слово «мамо» знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у куток.
Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом, – батько не їв нічого.
По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й мовчки думав свої невеселі думки.
– Тату! – почав він, учепившися йому за руку. – Тату!
Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як у дитини.
– Що, синку?
– Тату, Галя нам тепер мамою буде, – промовив хлопець, показуючи на сестру.
– Буде, буде! – шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.
– Вона – як мама, – знов розказував хлопець, – вона кулешику наварила, вона вдягла мене…
– Так, синку, так, – вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся – все буде…
Уже повечеряли.
Сумно повечеряли – перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.
– Галю, роззуй мене! – прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.