IX
А князенко безщасний шукаєПо далеких світах свою жінку,Та знайти не здолає ще й досі…Ось намислив нарешті князенко,Посила свої вірнії слуги:«Ідіть, – каже, – ви скрізь закликайтеІ старого, й малого зусюди,І панів, а найбільше простацтво,Становити обіда я буду –Чи не вздрю я тоді свою жінку…»Ось пішли тоді вірнії слуги,Закликають старого й малого,І панів, а найбільше простацтвоНа обід до князенка в палаци.Як почув теє дід, то і каже:«Чуєш, дочко, обід у князенка…»Промовля тоді Леся до нього:«Ось візьміть рушника цього, діду,Та й ідіть на обід до князенка…»Й почепила рушник той на діда,Що сама вишивала орлами.Дід пішов на обід у палациІ сідає до столу з народом;Сам князенко там скрізь порядкуєІ підносить гостям він по чарці.І як черга дійшла вже до діда,То побачив рушник той князенкоІ пізнав він, чия то робота.Затремтіло тоді йому серце,І питається він у старого:«Цей рушник відкіля в тебе, діду?»Каже дід: «Єсть у мене дівчина,То й рушник вона цей вишивала…»Ухопив же рушник той князенкоІ гукнув на свої тоді слуги:«Запряжіть мені коні скоріше!»Запрягли йому коні баскії[15],Вдвох із дідом князенко сідаєІ до нього він їде негайно.Як приїхав, поглянув на Лесю:«Се ж вона! Се ж вона, моя!» – каже.А вона розцвіла як троянда,Як зоря, засіяла очимаІ до нього упала на груди…Ох, багато ще на світі щастя!..
X
Потім що ж? До палацу вернулисьІ веселі, й щасливі обоєІ навіки зостались укупі,А із ними і батько та мати,І старий ще дідусь той убогий;Тую ж лютую бабу прогнали,Щоб і дух не смердів її близько.
Ось і казка уся, та і годі!..В ній і горе ми бачили, й щастя –Як хто хоче, хай вірить у горе,А ми будемо вірити в щастя!
Дума про княгиню-кобзаря (з народного поля)
1
Ой то не білий туман землю скрізь покриває,А то князь молодий у похід виступає,З військом рушаєТурчина воювати,Слави собі вояцької молодецької залучати[16],До своєї землі ще землі придбати…Ой то не сива зозуля гірко кувала,А то молода княгиня,Вірна дружина,З князем опрощення приймала[17],Обнімала,Од себе не пускала,Ридаючи руки до нього простягала…А вже князь з двору виступає,За ним військо рушає,Вигрімляє…І йдуть так не день, не два,І тільки навкруги їх трава степова,Де не глянь, розлягається,Аж військо в траві тій ховається.Отож, не день і не два минає,Князь у землю турецьку вступаєІ звелів землю турецьку воювати,Турецьке військо у пень рубати…Та не стало щастя князеві слугувати,Почали його вороги побивати,Військо турок до ноги, порубав,А которі недобитки по степу розпорошив-розігнав,Князя хороброго у бран, у неволю узяв…