Мовчать обоє. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсім змарніла. Жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:
– Годі, голубко моя, годі! Не журись…
Підняла очі Горпина, а в очах сльози.
– Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпіти?
Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:
– Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
– Та доки ж його терпіти? – аж скрикнув. – Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!
– Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.
Петро насупився.
– Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:
«Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю… Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!»
Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.
«Він у достатках, – Петро думає, – та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?»
И хтойзна-що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кида:
«Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!»
І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: «візьму!»
«Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома[59] брати».
І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма, – звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.
«Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу!» – думає Петро.
Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люди не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!.. І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить.
А Горпина стала помічати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: «Та так… Щось голова болить». Іноді ж гляне понуро так на неї та й одмовить: «А з чого ж його веселому бути?»
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.
А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати – коня ніхто не дав, а пішки хіба ж легко сорок верстов[60] до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледве жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: «Візьму! Не здихати ж, як собаці! Хай Горпина що хоче каже».
Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він:
«А що, як Горпині зараз скажу?»
Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
– Чого ти, Петре?
– Нічого, – каже.
Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:
– Горпино!
– Га?
– Знаєш що…
– Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
– Та я нічого… Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.
– Та в діжці ж…
Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся – чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
– Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись[61]:
– А я… я… Знаєш, що я думаю?
– Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
– Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого – он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..
– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?
60