– Зараз, Васильку, зараз!
– Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв’яжеш! – озивалась Одарка.
І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала розв’язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала дітей.
– А ми, Галюсю, не хочемо спати, – розкажи нам казочки! – прохали вони.
– Про трьох сестер та про калинову сопілочку, – додавала Одарка.
І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:
– Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і щонайменшу Галею звали…
– Галею? Як тебе? – перехоплює хлопець.
– Еге, як мене… От і пішли вони одного разу влітку по ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: – понесу додому татові й мамусі…
– Так, як ти, – знов каже хлопець. – І ти так: нарвеш ягід і нам приносиш. А ягоди такі солодкі!
– Ну, цить же, не перепиняй!.. То ті сестри й кажуть – Як ми додому вернемось? У неї скільки ягід, а в нас нема. Давай уб’ємо її, а ягоди заберемо… – розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася трохи й зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей од сестри, пильно, жадібно слухав, бо се така гарна казка!
Он Галю вже вбито – бідна вона! – і в землю закопано. А на могилі калина виросла. А вівчар сопілку з калини вирізав, грає:
Слухають діти, як Галя співає, а далі знов тихі слова з казки немов ллються одно за одним у чудовій дитячій вимові. Довго тягнеться казка, а там і друга. І потроху очі заплющуються, тихий сон оповів дітей, і схиляється Одарчина голова на подушку поруч із братом, що заснув уже під Галине оповідання.
Поснули діти, навіть старий батько заснув. Тільки Галя не спить – се маненьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ся нова мама сим дітям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися буде. І стає дівчина навколішки й тихо шепоче молитви, не розуміючи їх, калічачи слова, але ж без краю віручи каже їх. Ось вона проказала Отче-наша, Богородицю. Більше вона не знає ні однієї молитви. Вона тепер так помолиться, сама від себе.
Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а оглядаючи зазирнув у маленьку хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.
– Господи! Візьми мою маму до себе з холодної ями – нехай їй у тебе гарно буде. І мені дай, Господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братикові й сестриці…
Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи маленьку дівчинку, що молилася серед хати, морем свого сріблястого проміння. Чи бачив він, вічний без краю, коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс же Богові ту молитву, щоб він обтер сльози на схудлому обличчю? Хай же він і тепер віднесе сю молитву, туди, перед престол Довічному й положить Йому до ніг, яко найчистіше й найсвятіше почування маленького дитячого серденька!..
А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, устала, підійшла до брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.
І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки якась хмарка набігла й сховала його…
Ксеня
I
Це було по весні…
Я тільки одну зиму ще ходив до школи. Всі ми, школярі, сподівалися, що незабаром нас порозпускають, бо вже наближався екзамен. Мені страшно було його, того екзамену, бо казано, що на його якийсь пан приїде, але бажалося, щоб швидше він проходив, бо вже, правду кажучи, трохи таки набридло сидіти в душній і тісній похмурій школі у той саме час, як ліс гучав[83] од пташиних співів, як лука пишалася веселими квітками, як жваві метелики тріпали в повітрі своїми різноколірними крильцями, втікаючи від хлопців, що вганяли за ними. А ми щодня мусили сидіти до пізнього обіду в хаті. Ні, вже хотілося на волю!..
Зате ж, як кінчалося вчиття і нас пускано додому, ніде правди сховать – я та й багато моїх товаришів не дуже дбали про науку, а більше надолужали згаяний у школі час.
Так, це було по весні. Вернувшися з школи і кинувши на мисник[84] книжки, я вхопив свій складаний ніж і вибіг на вулицю. Мені хотілося зробити собі сікавку[85]. Я побіг у сад і скоренько вирізав собі цівку[86] з бузини. Тоді, розсівшися перед своїм двором, я почав виробляти сікавку. Я вже відрізав її і простромлював серединку, як зненацька біля мого вуха озвався голос: