– Та й гарний же в тебе ніж!
Я підвів голову. Це був мій товариш-кучанин[87] Івась.
– Гарний ніж… Батько купив?
Я глянув на свій новенький блискучий ніж, а потім на Івася і промовив:
– Авжеж, батько!
– Продай мені! – сказав Івась, і в його заблищали очі.
– Зроду ні! – відмовив я зважливо.
– Я тобі злотого[88] дам. У мене єсть: батюшка дали, як я в церкві кадило[89] їм подавав.
– Що мені твій злотий! За ніж батько сами дали семигривеника[90].
Івась похнюпився. Але трошки згодом знову підвів голову:
– Ну, слухай, дай мені хоч погратися: і я собі нароблю сікавок…
Якби Івась попрохав у мене ножа через тиждень або два, то я дав би його, не вагаючись. Але тепер, тільки позавчора одержавши його, я ніяк не міг наважитися розстатися з своїм скарбом.
І я відмовив:
– Ні, не дам!
Івась образився.
– У! Скупердя[91]! Усе б собі загарбав! Дай!
– Не дам!
Тут трапився зовсім несподіваний випадок. Повертаючи довгу цівку з бузини, я якось зненацька зачепив Івасеві обличчя. Він, і раніше сердитий, тепер скипів:
– Чого б’єшся? Хочеш, щоб і я тобі дав?
І він штовхнув мене в плече. Ніж, що був у мене в руці, через цей штурханець не потрапив куди треба і вгородився просто мені в руку. Я скочив до Івася, кинувши й ножа. Але він уже тікав. Я побіг за їм з усієї сили, доганяючи його. Ми таки довгенько так бігли: він – тікаючи від кари, я – бажаючи помститися. Я вже наздоганяв його, як зненацька почув, що спіткнувся на щось і падаю.
II
Та я не впав.
Я вдаривсь об когось і хоч звалив його, але сам якось удержався. Прочумавшися трохи, я оглядівсь і побачив, що стою перед чиєюсь хатою, а з землі встає невеличка, років дев’ятьох, дівчинка. Я її, мабуть, здорово вдарив, бо вона дуже скривилася, уставши й узявшись рукою за бік; але не заплакала, хоч її великі сірі очі заблищали сльозою. Як глянув я на це, то вся моя злість на Івася відразу десь ізникла, мов її й не було, і я мовчки, не знаючи, що казати, почав розглядати дівчинку. Вона була з тих, що звуть «зачуханими», себто покинутими без ніякого догляду… На їй була обідрана поганенька спідничка та чорна[92] сорочка, а схудле чепурне обличчя було як біль біле.
Я зрозумів, що вдарив її, зробив їй погано, але не знав, що казати, хоч мені й жалко її було. Нарешті, я спромігся промовити:
– Я здорово тебе забив?
– Ні… так… – одказала вона, але зараз же скривилась: мабуть, бік іще болів.
– Ні, я знаю, що здорово; тільки ти на мене не сердься; я ненавмисне.
– Я не сердюсь…
Ми ще постояли мовчки. Я спитався:
– А як тебе звуть?
– Ксенею, – відмовила вона, піднімаючи на мене свої великі очі.
– А мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.
– Я знаю…
– А в тебе є батько?
– Є.
– А мати?
– Матері нема… вмерли… у мене мамою – мачуха…
– Чи вона ж тебе жалує?
Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.
– Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? – знову запитався я.
– Ні… Ой, ой! Що це в тебе? – скрикнула вона, хапаючи мене за руку.
Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так і цебеніла[93].
– Ой, що це в тебе? – питалася Ксеня.
– Так… урізав…
Мені сором було казати про мою сварку з Івасем.
– Отже треба зав’язати, а то боляче буде, – бідкалася Ксеня.
Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві признатися. І я відмовив:
– Ні, нічого. Воно не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.
І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку[94] і… щоб зав’язати руку.
III
Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.
Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така цікава книжка була– казки всякі, – але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини[96] – хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув: