– Як ви смієте її бити! Як смієте! – кричав я і знову бив нашого ворога.
Мабуть, мачуха спершу аж злякалась од такої несподіванки, бо не боронилася. Але через хвилину вона вхопила мене за руки і, як пірце, кинула об землю.
– Ах ти ж кляте собача!.. Ба, яке!.. Ба, з ким вона подругує! Ну, ти ж мені знатимеш…
І поки я лежав на землі, вона витягла з двору Ксеню. Вибіг на гвалт брат і зупинив мене, бо я хотів бігти за їми…
Ксеню так побила мачуха, що вона з тиждень хвора була…
Та в нас не тільки цей ворог був. Хлопці помітили, що я товаришую з дівчиною, і почали з нас сміятися. Ми терпіли їх глузування довго, але одного разу я таки не вдержавсь.
Була неділя, і ми з Ксенею вийшли на вулицю до хлопців і дівчат. Гуляли в м’яча. Я щось не так ізробив.
– Ну, вже цей дівчачий хвіст! – крикнув мій колишній приятель Івась.
– Ну, що хіба? – відказав я.
– Та що! За коростявою[104] Ксенькою вже й грання всі позабував.
– Вона не коростява! – скрикнув я.
– Коростява!
– Брешеш! Ти не смієш цього казати!
– Не смієш! Велика цяця його задрипана Ксенька!
– Цить!..
– Де ж пак! Так ось і мовчатиму! Бачите, хлопці, який парубок – уже за дівкою ганя, за коростявою.
І він, підстрибуючи на одній нозі, почав приспівувати:
Хлопці зареготали. Я кинувсь на Івася і вхопив його за груди.
– Цить, а то битиму!
– Поки битимеш, то я тебе швидше!
І він ударив мене межи очі. Кров линула мені з носа.
Як опечений кинувся я на Йвана. Він був дужчий од мене, але в цю хвилину в мене удесятеро побільшало сили. Я звалив його і почав дубасити, по чому влучав, кулаками.
Ледве нас розведено. Мені й самому не трошки впало, але з того часу ніхто вже не сміявся з нас, як ми були вдвох, – боялися. Та ми й не ходили більше на вулицю.
VII
Поминув рік.
Це було на третій день зелених свят. Наші поїхали в Таранівку на ярмарок. Вони думали й мене взяти, але я не схотів: я знав, що Ксенині батько й мачуха теж думають їхати і заберуть з собою обох дітей.
Ми з Ксенею мали цілий день. Таке свято не часто бувало нам.
Ми довго гралися у себе в дворі, аж поки Ксеня сказала:
– Знаєш що, Василю? Ходімо до річки в гай – там посидимо.
Ми пішли. Ідучи думали там гратися, але як прийшли, посідали над річкою мовчки. Сидимо… Річка хлюпощеться, гай над нами листям зеленим шелестить. Чую, Ксеня обняла мене, притулила свою щоку до моєї.
– Васильку!
– Що?
– Ти мене любиш?
– Люблю, Ксеню.
– А я тебе, Васильку, так люблю, так люблю, що хоч би ти мені що сказав, – усе б зробила.
– Усе?
– Усе! Що хоч – усе!
– Ну, а якби я сказав: плигни в річку?
– І плигнула б, хоч би зараз, – плигнула б.
І вона ще дужче пригорнулася до мене. Я поцілував її просто в очі і побачив, що вона плаче.
– Ксеню, голубко, чого ти?
– Ох, Василю, так чогось тяжко… Дома б’ють та лають… Он поїхали – хліба не кинули…
– Як то? Ти нічого ще не їла зранку?
– Нічого.
– Чому ж ти мені не сказала?
– Так… нащо? Я й без хліба перебуду.
Але я вже не слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею.
– Ксеню, голубко, їж!
Вона почала їсти, мішаючи хліб із слізьми. Попоїла трохи.
– Василю!
– Що, голубко?
– Знаєш… я думаю…
– Що?
– Я, мабуть, скоро вмру.
– Отож-таки!.. Що це ти вигадала? Чого це ти?
– Не знаю… Тільки так мені тяжко, так тяжко. Мабуть, якесь лихо буде.
Я глянув на неї – біла-біла, як крейда, та болесна така…
Лихо справді склалось таке, якого ми зроду не сподівалися, склалося другого ж дня, після ярмарку. Пам’ятаю, я сидів дома в хаті на лаві і щось робив. Коли чую, двері рипнули в сінях. Одчинилися хатні – Ксеня, бліда, заплакана, кинулась до мене.
– Василю, голубчику! Беруть мене… оддають.
– Що? Кому оддають?..
– У найми… Вчора батько на ярмарку найняли мене. Приїхав сьогодні брати… Чоловік той…
– Куди брати? Як брати?..
– У найми в чуже село. Ох, Василю, сховай мене! Сховай де-небудь, або я вмру, або втоплюся!
Вона вчепилася за мене, не пускала мене.
На крик увійшли батько. Не встигли вони спитатися, чого це ми плачемо, – чую, біжить хтось у хату. Одчинилися двері – мачуха.
Ксеня закричала не своїм голосом…
Батько відірвав мене від неї і виніс на руках у другу хату.
Я чув, як Ксеня кричала…
Її повезли, віддали…
І я більше не бачив її, ніколи не бачив… Мені сказано, що її мачуха віддала в містечко на п’ять років у найми. Я прожив ще два роки в рідному селі і не чув про неї нічого. Чув тільки, що жива. Потім батько віддав мене до міста вчитися. Як я там жив і що робив, – те не до речі тут оповідати; хай, може, іншим часом.