Але як повернувся я на деякий час додому, то чув, що її батько й мачуха з усією сім’єю переїхали жити кудись у інше село. Я питався про Ксеню. Казали: не знаємо.
Що з нею зробилося? Чи вона заробля собі хліб, тиняючися по чужих людях, по наймах? Чи досі вже спить у ямі, і літо засипа її могилу рясними квітками, а зима покрива холодним мертвим блискучим накриттям? Не знаю, не знаю… Тільки я її більше не побачив ніколи… ніколи…
Грицько
Грицько вибіг з хати веселий, радий. Батько оце тільки вернувся з міста і привіз йому дві цукерки і великого-великого бублика, такого великого та товстого, що, мабуть, він був більший од Грицькової голови. А проте, може, це Грицькові тільки здавалось, що бублик такий великий, бо хлопець так не часто їв бублики і все маленькі. А надто що тепер був піст – петрівка[106], їсти було мало чого: хліб, та борщ, та каша або просто хліб та борщ щодня. А тут бублик – такий великий!
Грицько вже роззявив рота та й хотів припасти до бублика своїми білими зубами, але зупинивсь – він мов хотів довше поласувати і почав крутити бублик у руках, нюхати, як він гарно пахне. Потім згадав, що бублик ще смачніший буде з вишнями.
«Піду в садок – нарву ягід!» – подумав Грицько і перестрибнув через перелаз[107] з двору в садок.
Садок був невеличкий, але рясний. Нешироким поділком[108] він простягсь аж до річки, мало не до самісінької кручі. Тут були яблуні, сливи, вишні, – вишень найбільше. Віти так і гнулись під спілими червоними ягідьми.
Грицько підскочив до вишні і хотів рвати ягоди, але ту ж мить зупинивсь.
Під вишнею стояв невеликий, як і Грицько, років десяти хлопець, але низенький, присадкуватий[109]. Це був Семен, сусідин Мотрин син. Мотря була вдова і жила сумежно[110] з Грицьковим батьком, її садок теж був сумежно з його садком. Та хоч і сусіди були Грицько та Семен, але ніяк не могли поладнати. Грицько був говіркий, веселий, любив пореготатися; Семен був мовчазний та похмурий. Грицько часто дивувався, чого це і Семен, і його мати все такі похмурі, і одного разу спитавсь про це в матері. Матері часто доводилося зчиняти з Мотрею спірку то за свиней, то за курей, і вона сказала:
– Того похмурі, що дуже злі.
Але батько сказав:
– Якби вони не були такі вбогі, то, може, не були б і такі злі.
– Як-то? – спитався Грицько.
– Так, – одказав батько, – як живеш недоїдаючи щодня та б’єшся, як риба об лід, заробляючи, то не будеш веселий.
Грицько цього до пуття не зрозумів. Йому здалося, що коли добрий, то вже добрий, а коли злий, то злий. А Грицьків батько був чоловік не вбогий, і через те Грицько недостатків не знав. І Грицько згодився з матір’ю і подумав: «Ні, вони злі».
І він з Семеном поладнати не міг: вони один одного не полюбляли і вкупі не гралися.
Грицько побачив, що Семен рве ягоди, і зупинився. Він подумав: «І чого він тут ягоди рве? Адже у їх свій садок єсть».
Семен почув, що хтось іде, озирнувся і побачив Грицька. Він почервонів страшенно, а потім зблід. Хлопці дивились один на одного і мовчали. Нарешті Семен підвів голову і глянув Грицькові просто в вічі. Погляд його був сердитий.
– Чого ж ти? – промовив Семен нарешті. – Може, битимеш мене, що я у вас ягоди рву?
Грицько подумав: «Ба, який злий!» – і промовив:
– А ти чого поліз у чужі вишні? Хіба в тебе своїх нема? Адже у вас так рясно, як і в нас.
Семен глянув на свій садок і промовив:
– Рясно! Не дуже-то й рясно… Мати не дають їсти – кажуть: продам та хоч на спідницю собі наберу та тобі чоботи дам пошити… А то, кажуть, саме рам’я[111] на нас таке, що й люди…
Хлопець зненацька зупинивсь і почервонів ще дужче, ніж спершу: йому зробилось сором, що він вибалакав те, що мати казала. І він розсердився і на себе, що сказав, і на Грицька, що той чув. Він знов сміливо задер голову вгору і промовив:
– Не скільки я з’їв твоїх вишень – не дуже чіпляйсь, а то ще й здачі дам такої, що аж носом землю заореш.
Грицько й собі розсердивсь і почервонів.
– Хто? Ти? – запитався.
– Я!
– Побачимо! – відказав Грицько і налагодивсь до бою.
– От і побачим!
І Семен стиснув кулаки. Потім він оступивсь до тину й крикнув:
– Не займай!
Скрик був голосний. Семенова мати була в садку й почула, що син кричить. За один мент вона опинилася біля тину. Обличчя в неї було бліде, змучене, а тепер усе так і пашіло з гніву. Вона страшенно любила свого сина і нікому не попускала його займати.
106
107