Выбрать главу

– Я змерз! – зарепетував хлопець.

Галя миттю кинулась, знайшла юпчину, вдягла брата й сестру.

– І солі нема!.. – додав він далі, показуючи Галі свій хліб.

– І мені солі! – попрохала Одарка.

Галя густо насолила дітям хліб цупкою сірою сіллю.

Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на якийсь час зовсім заспокоїлись і мовчали.

А Йван тим часом думав про те, як то він буде поратися. Діти голодні, їм треба чогось ізварити.

І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав розтопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь – знайшов пшона.

– Зварю хоч кулішу, – думає.

І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.

– Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.

І він висипав пшоно з горщика. Далі…

Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.

– Тату, киньте, – я зроблю… Я знаю…

Іван дивуючися глянув на Галю.

– Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь, – казала вона.

– Куди тобі, дочко, ти ще мала! – відмагався батько.

– Я хоч мала, а я знаю… Я навчуся ще, а тепер як-небудь – мами нема…

Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.

Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та Василь сиділи в кутку на полу й мовчки дивилися то на батька, то на Галю.

А вона тим часом не гаялася. Вона поперемивала горщики, поналивала, як треба, й почала становити в піч. Один горщик був їй важкий – вона покликала батька:

– Тату, пособіть!

Іван схопивсь і поставив горщик у піч.

Далі маненька господиня знайшла десь капусти, сала й увесь хазяйчин надібок[81] і почала поратися, як справжня господиня. І тут маленькі рученята не зовсім спершу слухалися, та далі звикли. Іван довго мовчки дивився на неї.

– Хазяйкою буде!.. – гірко всміхаючись, промовив і пішов з хати.

А діти й собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру. Ще недавно вона з ними в ляльки гулялася, а тепер он уже порається. І вдягає їх, і годує, і варить – зовсім як мама.

– Галю, кожух ізсунувсь, – озивається брат.

Галя кинула піч і побігла вдягати його. Він учепився їй за шию.

– Галю, ти мені кулешику звариш? – питався хлопець, зазираючи їй у вічі.

– Зварю, зварю, – казала вона, гладячи його по голові.

– Ти мене отак, як мама, погладь! – казав Василько, направляючи їй руку.

І вона гладила його, як мама, а в самої сльози на очах бриніли[82].

Маленька Одарка й собі чіпала її за руку й жалілася:

– Хліб твердий: я губу собі вдряпнула, – болить.

І вона підставляла свою голову під сестрину руку. І сестрина рука гладила тоді обох.

– А скоро кулешик? Я кулешику підожду, – казав голодний хлопець.

– Підождить, підождить – ось я зараз, – одмовляла Галя і знов кидалась до печі, але не надовго, бо раз-по-раз то брат, то сестра скиглили, що їм або «носа треба втерти», або «почухати, бо щось куса», або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим іншим удовольняла дітей…

* * *

Сумно тягнеться день.

Батько то ввійде в хату, то знов піде, – видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дітям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.

Діти – теж смутні-невеселі – не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк – ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:

– Мамо, пустіть нас…

Але те слово «мамо» знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у куток.

Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом, – батько не їв нічого.

По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й мовчки думав свої невеселі думки.

– Тату! – почав він, учепившися йому за руку. – Тату!

Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як у дитини.

– Що, синку?

– Тату, Галя нам тепер мамою буде, – промовив хлопець, показуючи на сестру.

– Буде, буде! – шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.

– Вона – як мама, – знов розказував хлопець, – вона кулешику наварила, вона вдягла мене…

– Так, синку, так, – вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся – все буде…

* * *

Уже повечеряли.

Сумно повечеряли – перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.

– Галю, роззуй мене! – прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.

вернуться

81

Надібок – господарські речі.

вернуться

82

Бриніти – блищати, виблискувати.

полную версию книги