Дівчина Леся
I
У гаях була хатка убога,Чоловік жив там з жінкою вкупі,Одинокі були та бездітні.Ось пішли вони бога прохатиАж у Київ, у Лавру святую:«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»Зглянувсь Бог на їх сльози великі,На життя працьовите і чеснеI послав він дочку тим убогим.Ох і дивна ж була та дитина,Та й не личком же дивна хорошим,Не очима, як зорі, ясними, –Тим була, ох, і дивна дитина,Що, як плаче, не сльози іллються,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли,А як часом вона засміється,Запашні процвітають троянди…
II
А в тім краї був князь та могутній,Син єдиний малий був у нього,От як став той князенко зростати,То і каже до батька, до князя:«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,В темнім лісі піти погуляти,Сполювати чи звіра, чи птаха».І пуска старий князь свого сина.Син бере польовничих[5] князевих,Та ще дядька бере він старого,І рушають до темного лісу.
III
Довго лісом князенко той їздив,Сполював птиці й звіру чимало,А душний був той день і гарячий,І схотілось князенкові пити.Ось і бачить він хату край лісу,Посила польовничого в хату:«Попрохай ти води нам напитись!»І пішов польовничий по воду,Повернувсь і дає він напитись,«На здоров’я!» – князенкові каже,Уклоняється низько й звичайно.Як напився ж князенко, до ньогоПромовля польовничий та й каже:«Ох, і бачив я диво у хаті:Там дівчатко мале та убоге,Та і дивна ж такая дитина!І не личком же дивна хорошим,Не очима, як зорі, ясними, –Тим напрочуд дитина та дивна,Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли,А як стала тоді її матиЗабавляти, – вона засміялась,І посипались в неї додолуЗапашні рясноцвітні троянди».Здивувався князенко й до хатиПривертає і злазить з коня він,Увіходить в убогую хату.Батько й мати вклоняються низько,А на лаві дівчатко маленьке.Як уздріло воно, що багатоВсе чужих уступило у хату,Почало собі плакать дівчатко,І як плаче – не сльози іллються,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли.Здивувався князенко та й дужеІ схотілось йому пустувати[6](Сам він був ще хлоп’я невелике),Став ще дужче дражнити дитину,Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.От і каже старий його дядько:«Гей, небоже[7], покинь пустувати,А забав лишень краще дитину,І побачимо, що тоді буде».На князенкові пояс був срібний,Він ізняв його, дівчину бавить.Перестала тут плакать дитина,Зацікавилась поясом срібним,Засміялася з радощів дзвінко,І посипались в неї додолуЗапашні рясноцвітні троянди…Здивувалися всі, хто не бачив,А найбільш од усіх – то князенко;А побавившись трохи у хаті,Повернулися знову додому.
IV
І почав молодий той князенкоВсе частіше в ліси виїздити,Щоразу заїздить до дівчини.Так минають літа помаленьку,Став князенко вже парубком жвавим,Стала Леся доросла дівчина,Рушники вишиває орлами,Собі посаг[8] готує у скриню…Ох, і де вони й як умовлялись,Умовлялися де та стрівались,Не довідавсь ніхто б про те зроду,Тільки ж доля і їх не минула:Покохалися вдвох молодята…
V
От і мовить до діда князенко:«Покохались ми з Лесею, діду,То віддай же її ти за мене».Похилив тоді голову батько:«Не віддам, бо не буде вам щастя,Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».Відмовляє князенко старому:«Не турбуйся ти, діду, про теє,Я здобуду од батька дозволу».Похилився старий головою:«Ох, не знаю я, що і казати!Чує серце моє, що неначеНе без лиха обійдеться Лесі,Дожида її горе велике,Якщо дівчина піде за тебе,Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!Нехай краще зостанеться домаТа мужичу роботу справляє».Не послухавсь князенко старого…