І ось я знову помітив того самого чоловіка в кімоно, він стояв там, де і останнього разу. Його рухи заворожували і, чесно кажучи, просто було приємно спостерігати за ним. Мені все ж стало цікаво хто це був і після того як допив каву, я пішов на те місце, начебто випадково. Я йшов берегом річки, сонячне проміння гріло мені спину. По піску було йти не легко, тим паче зранку, тому я роззувся. З кожним кроком я наближався до чоловіка в кімоно і він ще більше ставав мені знайомим, аж поки я його упізнав цілком. Це був начальник.
Я не став його відволікати, а просто присів в десяти метрах на корчагу з дерева. Було таке враження, ніби я опинився десь в Японії і якийсь сансей показував майстер-клас своїм учням. І ось останній помах катаною і меч сховався у ножни. Він присів і тоді я побачив, що він тільки розплющив очі.
- Колись, - почав він, - я жив у Японії і відвідував школу Кендо. Мені, чесно кажучи, було дуже цікаво подивитися як вони займалися, але завжди хотілося спробувати. Я був ще досить молодий, приїхав туди до родичів на рік. Займатись було нічим і я почав підглядати за тим як сансей показував кати і тому подібне. Ти не повіриш, але я пішов просто виламав палку і повторював за ними, - засміявся він і продовжив. - Але ж через декілька днів мене помітили, майстер звелів підійти до нього і я підійшов. Він подивився на мене і наказав стати до інших. І я став. Після того я почав займатися Кендо у школі Тода. Через рік, коли прийшов час їхати додому, сенсей сказав мені: «Не закидай це діло, бо будеш вразливим» і я не закинув. І ти знаєш, він мав рацію, не знаю як би я без цього жив. Через три роки я жив в Китаї. Так як мною заволоділо почуття любові до бойових мистецтв, я дуже захотів відвідати школу Винг-чун, я багато чув про неї і не зміг втриматись щоб не записатися. Весь час я пропадав на тренуваннях, я дуже любив це діло... і не став вразливим. - він тепло всміхнувся. - Японія і Китай дуже різні країни у своїх традиціях і бойових мистецтвах. І я радий, що в мені є часточка і того, і того. Найголовніше, що я зрозумів - це те, що неважливо наскільки ти сильний фізично, важливо, наскільки ти сильний духовно. Звичайно, я не побіжу з мечем і не почну ним махати, але в небезпечній ситуації я буду діяти холоднокровно, справедливо і рішуче.
- Ніколи б не подумав, що ви майстер бойових мистецтв. - сказав я.
- Так я і не майстер, я просто трохи в цьому розуміюсь.
- Але все одно.
Я з великим задоволенням вислухав його коротеньку історію, але вона була дуже цікава. Я трохи пом'явся і вирішив запитати.
- А ви б не могли мене... навчити... бойовим мистецтвам?
- Я? - перепитав він. - Ти що, ти в своєму розумі? - сказав він сердито і додав, - Залюбки! - і знову розсміявся.
Я навіть майже повірив, що він зараз зірветься і відріже щось, але почуття гумору у начальника було завжди на високому рівні.
- Розпочнемо після завтра, якраз після твоєї зміни, спочатку тобі потрібно набрати фізичну форму, бо це частина виховання в тобі чоловіка і укріплення твого бойового духу, а техніка - це вже потім, тому готуйся до складностей.
- Добре, спасибі Вам ще раз.
- Та на здоров'я, а коли вже трохи освоїшся, то і сам зможеш тренуватись, не тільки вранці, а коли буде бажання, - сказав він і підвівся. - Ну що, ходімо до кав'ярні?
- Так, звісно.
І ми пішли, човгаючи босими ногами об пісок, і розмовляли про сьогоднішній вечір. Начальник давав мені різні вказівки, але все зводилось практично до одного: щоб я просто був другом для клієнтів і сприймав їх як давніх знайомих, а якщо щось не буде виходити, то запитував у Чьокі.
Ми підійшли до кав'ярні. Вона вже трохи ожила, бо почалась біганина туди-сюди. Тільки один Чьокі сидів за столиком і грав на гітарі. Він перебирав якусь мелодію.
- Як воно, байдикуєш? - запитав начальник.
- Ну шось в тому дусі, поки людей не має вірішив побенькати, - відповів Чьокі.
- Так, я пішов прийму душ, наведу лад в своїй голові, а потім підійду до вас, - і з цими словами начальник пішов до себе.
- Ти знав, шо він майстер бойових мистецтв? - запитав я.
- Ну звичайно, навіть бачив як він товче пики, - сказав Чьокі і додав, - Правда він не бив, а просто долонями ляпаси роздавав, бо як би кулаком, то була б біда, так все потім було нормально.
- А за шо він їх?
- Ну, я точно не знаю, але начебто за те, шо вони почали чіплятися до клієнтів, він нічого не казав, просто встав, підійшов, пару раз луснув і сів назад на робоче місце. Більше вони не чіплялися, навіть навпаки, почали ще більше його поважати.