- А є якісь стандарти в правилах змагання? - запитав я.
- Що ти маєш на увазі?
- Я маю на увазі, чи є якісь рамки в розмірі човнів, весел і так далі?
- Є звичайно, довжина човна і весел.
- А що якщо нам зробити весла трохи довшими ніж пишуть правила? - запропонував я. Настала мовчанка.
- Судді нам не дозволять цього зробити бо човни завжди проходять перевірку.
- Але ми можемо це зробити на воді, потрібно тільки зробити різьбу на кінцівках весел, а накрутити можемо потім.
- Ризиково і ми будемо швидко втомлюватись.
- Ми можемо накрутити тільки до середини шляху, а потім вже бути на рівні.
- Тоді в нас багато роботи, - відповів Чьокі.
- До справи! Покажемо їм, хоча це і не дуже чесно, х-ха! - додав начальник.
- Доречі, а який приз і яка назва нашого човна? - запитав я.
- Приз простий, кубок «Води» і всі учасники та відвідувачі йдуть до кавярні переможців, а назва нашого човна «Шляхетний».
- Ну тоді нам потрібно багато харчів і випивки, бо до нас повинні прийти всі.
- До роботи!
День був дуже насиченим, начальник точив подовжувачі для весел, Чьокі нарізав різьбу на веслах, а я фарбував човна. Час від часу потрібно було відволікатись і займатися справами по кав'ярні. Під вечір наш човен був готовий до плавання, точніше майже готовий, бо фарба ще не висохла. На зміну ми вийшли в трьох, щоб обслуговувати клієнтів. Нічого особливого не було, просто спокійний вечір. Я частенько поглядав на нових відвідувачів і сподівався. Сподівався побачити темноволосу дівчину, але вона не прийшла. Мені не було сумно від цієї думки, але мала місце дуже нестерпна і болюча думка, що я її більше не побачу.
Робочий вечір закінчився і ми в трьох сіли випити по чашці кави за улюбленим столиком начальника.
- Ти сподівався її побачити, так? - запитав мене начальник і Чьокі ледь помітно посміхнувся.
- Так, звичайно, після вчорашнього вона мені добре в пам'яті засіла.
- А то, таки-и-ий коктейль! - Додав Чьокі і ми засміялись.
- Все ще попереду, ти її побачиш, я тобі гарантую, але всьому свій час, - сказав начальник попиваючи каву. - На сьогодні досить, завтра рано вставати і у нас тренування, точніше два тренування.
- Так, я не забув, - відповів я.
- Ну тоді до завтра, я пішов спати. - підсумував Чьокі.
- Я теж.
- І я.
Ми направилися до своїх кімнат. Не знаю як мої друзі, але я відключився майже відразу. Мені снилася моя квартира, була задуха і я відкрив вікно, на небо вийшов місяць і він не був такий мальовничий який я закарбував у пам'яті, спостерігаючи його з причалу кав'ярні.
Наступного ранку я прокинувся без допомоги начальника і коли він зайшов, то я вже був вдягнений і готовий до тренування. Ми вийшли на повітря і побігли до того самого місця. Сьогодні він трохи відійшов від правил і не тільки ганяв мене фізичними вправами. Він показав мені три прийоми для самозахисту і я їх відпрацьовував близько години. Це був блок від ударів руками і один з видів прямого удару ногою. Він використовував удари в різному порядку, а я намагався застосувати техніку, яку він мені показав. Час спливав і сонце вже піднялось досить високо, щоб припікати. Я вчився і мені це дуже подобалось. Я не намагався освоїти техніку, щоб завдавати комусь шкоди, але ці духовно-фізичні вправи мали велику силу для укріплення мого духу.
- Ми добре попрацювали, пора йти назад, поїсти трохи навести порядки і йти на тренування, на воду.
- Їсти хочеться.
- А то, і кави, до речі, також хочеться, так шо пішли.
Ми зібрали всі речі, які були з нами, і пішли назад до кав'ярні. Перекусили, довели справи до пуття і втрьох підійшли до човна.
- На воду спустимо його трохи далі, в нашій кав'ярні всі культурні, але все може бути, не хочу порізати ноги об бите скло.
Так і зробили, ми пройшли метрів сто і спустили човен на воду. Вітер стих, хвиль майже не було, сонце було в зеніті. На другому березі росли сосни, деякі були опущені в воду.
- Хто де буде сидіти? - запитав я.
- Я сяду мабуть позаду, Чьокі посередині, а ти будеш сидіти попереду.
- Я згоден, - сказав Чьокі.
- Ну тоді в дорогу, - сказав начальник.
Ми сіли на свої місця і рушили, начальник давав рахунок і ми в такт веслували. Спочатку це була начебто прогулянка, але потім руки почали відпадати. Тільки через деякий час я зрозумів, що начальник майже потроїв рахунок в швидкості. Ми пливли в низ по течії приблизно годину. І ось показалася кав'ярня, яка була зовсім не схожа на ту, в якій я працював. Це була скляна будівля, майже повістю прозора. Вона вміщувала більше відвідувачів, якщо розрахунки і зір не підводили то майже вдвічі. Це була досить вишукана кав'ярня, і більш сучасна ніж та, в якій я працював. Ми по-троху підлили до берега і нас на причалі зустрів кремезний чоловік, який курив люльку. Причал був оздоблений металевою аркою, на якій було написано «Рікардо».