Не встиг я і поглянути як прийшов час їхати і покинути все те, що я так любив і дорожив. Буквально за шість або сім днів я попрощався з усіма своїми рідними та близькими, але обіцяв приїздити доволі часто. Найтяжче - це, мабуть, зібрати сумку і їхати в автобусі до вокзалу, принаймні так мені здавалось. Як правило, в таких ситуаціях краще обійтись без проводжаючих, тим паче треба взяти до уваги те, що я натура досить вразлива. Доволі таки тяжко описати ті думки та емоції які застрягли в мене в голові поки заходив у купе, а коли потяг рушить, то й тим паче. Я думаю ви здогадуєтеся про що йдеться. Але я ще не їхав ні у купе, ні в автобусі, до від'їзду залишалося ще два дні, тому я міг присвятити їх самому собі, та й просто розпоряджатися своїм часом так як мені заманеться.
Вчора я дуже стомився і навіть не пам'ятаю як заснув. Моя кімната була не обставлена належним чином, але в ній можна було знайти усе. Були малюнки, які я час від часу малював, всілякі іграшки, які просто назбиралися з часом. Загалом це були не іграшки, а фігурки. Я дуже любив свою кімнату.
Вранці я встав, прийняв душ, поїв і вирішив прогулятись берегом річки. Річка правда не найкраща, трохи забруднена, неглибока, невиразна, але вона своя і іншої годі бажати. Ми завжди біжимо за тим чого у нас немає і майже ніколи не цінуємо те, що у нас вже є. Така вже наша природа, і нічого з цим не зробиш. Хоча, досить цікавий вираз: «Така вже наша природа». Начебто ми вже себе відокремлюємо від неї, а ми творіння самої природи, ми не можемо не бути її частиною. Але що ж тут казати, якщо ми подумки налаштовані на те, що люди і матінка це різні речі. Мабуть, тому і всі наші негаразди від того, що ми все сприймаємо не так як потрібно, ми дивимось в майбутнє і калічимо минуле... Це неминуче. Часом дивні думки лізуть у голову наодинці, скільки б я не думав про це, нічого не зміниться, так і буде продовжуватись, крок за кроком, сходинка за сходинкою, поки не прийде кінець... Отак-от життєрадісно.
Ще учора я купив газету, щоб підшукати роботу, звичайно я не розкатував губу, але качалку приготував, а може пощастить? Дивно те, що я юрист по спеціальності, а шукаю роботу зовсім не у тому розділі, точніше у будь-якому, крім того де я спеціаліст. Мені завжди хотілось бути або психологом, або викладачем бойових мистецтв, або організатором. Але це все залишилось у мріях. Тому я хотів щось таке для душі, не те що б було прибутково, а хоча б вистачало на мінімальні примхи. Всілякі були вакансії, а те чого хоч приблизно хотілось, не було. Але як це не дивно, в очі мені потрапило одне оголошення у розділі «офіціанти та бармени» . Там було написано: «На посаду бармена, шукаємо адекватного хлопця у віці від двадцяти років, можливо без досвіду роботи. Всі питання за телефоном 1-600-200-88-88. Заробітна платна - після результатів співбесіди». Начебто нічого особливого, але оголошення було досить гарно оформлене, на фоні заходу сонця стояла кав'ярня від якої тягнувся дерев'яний міст. «Гарно» - подумав я. І хотів було перегорнути сторінку, як на голову мені впала гілка через сильній вітер, який піднявся і вщух. Я враз згрупувався і коли зрозумів, що все гаразд, то подивився на те місце де повинна бути гілка. Не надто вона вже була й велика, просто інстинкт самозахисту. Я підвівся, спробував її підняти, але був здивованій і навіть приголомшений. На тому місці де повинна була бути гілка, лежав доволі знайомий малюнок. Так, це було те саме оголошення, тільки у формі візитівки. Я себе відчув героєм фільму. Навіть, посміхнувся і, щоб не порушувати естетику, вкинув її у ранець.
Після цього вирішив просто відкинути всілякі проблеми і поспостерігати за тим як біжить вода, як місцями виблискує луска від маленької рибини, яка те і робила, що грала з промінням сонця. На іншому березі сиділа пара рибалок, вони слідкували... слідкували за поплавками, які просто мовчали, але вселяли довіру. Факт у тому, що вони знали, що великої рибини не спіймають, але ж як гарно просто посидіти і очікувати.
У моїх планах було ще сходити до парку і ще пара дрібниць. Я підвівся, потягнувся, подивився вдаль річки, обвів поглядом дивовижний і простий пейзаж, і рушив у дорогу. Ішов приблизно півгодини, можливо трохи більше. Коли прийшов на місце, то помітив, що на диво майже усі лавочки були зайняті, окрім двох чи трьох, якщо не підводить зір. Я вибрав ту, що була з видом на озеро. На цих лавочках можна було посадити близько шести людей, тому я міг навіть розлягтися. Я присів і як завжди задумався про високе і глобальне. Буквально через декілька хвилин на горизонті з'явились дві дівчини, вони йшли, сміялись і, як це буває обговорювали якісь плітки. Одна була струнка і високого зросту, каштанове волосся, вдягнена в сарафан приємного кольору і хоч ішли вони далеченько, але було чутно її достатньо неприємний писклявий голос. Друга була нижча, світле волосся, укладене на один бік, одягнена у шорти і білу футболку. Коли вони підійшли ближче, то можна було побачити, що вони досить вродливі. Курс їх був прямо на мене. Я вирішив закурити.