Ранок був похмурим, я випав з ліжка, підійшов до вікна і зазирнув у нього. Вулицею бігав п'яний вітер, підхоплював і опускав листя та дрібні крупинки землі. Я побрів на кухню і поставив чайник. Очі злипались і я пішов у душ... у холодний душ. Ноги відчували легкий біль після вчорашнього тренування, а це означало, що все не пройшло марно. Я приготував легкий сніданок, бо їсти не дуже хотілось. Мабуть це все через невелику напругу і хвилювання перед дорогою. Але кава повернула мене в реальність і зняла всі недуги. Виникло питання, що з собою брати і що вдягнути, але я вирішив не перейматися і кинув собі у ранець всяку всячину і вдягнутися по простому. На годиннику було дванадцята, а це значить пора. Пора в дорогу.
Я вийшов на зупинку, вона була не так далеко від мене, та і запізнюватись не хотілось. Коли я підійшов на місце, там вже стояли спантеличені люди. Один чоловік розмовляв по телефону, мабуть зі своєю дружиною, він майже не говорив, був засмучений і тільки слухав. Мені здається, вона не зовсім солодкі слова говорила, мабуть була чимось не вдоволена. Стояла ще дівчина, я її частенько бачив і вона постійно робила одне й теж - дивилась у дзеркальце і фарбувалась. Мабуть, вона просто надто самозакохана і ніяк не налюбується собою. Останні ж були просто пасажири, їм було все одно, що відбувається навколо, вони чекали автобус, щоб вирішити свої проблеми. Найприкріше те, що не було ні однієї людини, яка б була просто щаслива, всі були з кислими мінами і про це говорили їхні обличчя.
І ось на горизонті з'явився автобус. Усі спохватились, зайняли місця і приготувались боротися за сидіння. От пінгвіни, це смішно, це дуже смішно, на зупинці стоїть шість чоловік зі мною включно. На скільки я знаю, автобус розрахований на двадцять чоловік як мінімум, але той факт, що це кінцева зупинка і автобус буде порожній, не налазить їм на голови, і люди думають, що їм не дістанеться місця. Метушня. Це їхнє право, я ж залишусь при своєму, в мене буде місце, я пропущу всіх жінок і чоловіків, залишусь джентльменом і не буду метушитися.
Ми їхали хвилин тридцять. За цей час всі люди, які стояли на зупинках, і ті, які заходили в салон автобусу, були похмурі та не веселі. І тільки один контингент був щасливий як ніколи, вони сяяли і їх посмішки виблискували промінням радості. Це були діти, яким мабуть і трьох років не виповнилось.
І ось я опинився на вокзалі і до відправлення залишалось хвилин двадцять, але потрібно було ще знайти потрібний маршрут. Я вже було ішов подивитись на розклад руху, як побачив, що мій автобус від'їжджає прямо з під носу. Я встиг запам'ятати номер, це значно спростило мої пошуки. «Ну поїхала та й поїхала, дочекаюсь наступної» - сказав сам собі. Як виявилось наступний рейс буде аж через три години. Перша думка -«А може ну його в баню, поїду додому, прийму душ, бахну кави і забуду про все». Ну ні, вирішив, значить вирішив. Тут мені приглядівся пішохідний міст через залізничні колії. «Ось туди я і піду, але краще з кавою». У кіоску купив собі еспрессо і помітив, що на мене дивиться якийсь чолов'яга і доволі радісно посміхається. В режимі автомат я йому сказав, хоч і раніше його не бачив.
- Добрий день.
- Хм... І вам добрий, - відповів незнайомець і далі всміхаючись.
«Буває, може когось сплутав» - подумав я і побрів на міст. Коли підійшов, дістав цигарку, закурив і обдумувати подальші кроки. Здавалося б, три години це вічність, але не так вже й довго, коли голова переповнена всякою всячиною. Час підходив і потрібно вже було йти на зупинку.
Я підійшов, черги не було. Буквально через п'ять хвилин транспорт був уже на місці і двері відчинились. Там сидів дебелий чолов'яга і безтурботно жував яблуко.
- Доброго дня, - кажу водію. - ви їдете до Амуни?
- Ні.
- А куди?
- До Аміні, - жує, відповідає і вилітають шматки яблука з рота у водія.
- Ну тоді я за адресою, - весело сказав я сам собі.
- Ну це як подивитися, - сказав якийсь чоловік зі спини, мабуть він тільки-но підійшов.
- Що? - перепитав я і розвернувся.
- Та це я так, до слова, - відповів незнайомець.
«Дивно було, що я взагалі йому відповів» - подумав я і відразу ж впізнав його. Це був той самий дядько з яким я привітався. Зайнявши вільне місце в кінці автобусу я вже хотів було задуматись про глобальне як завжди, але...
- Охолонь друже, ще встигнеш, всьому свій час. Ти не проти, якщо я сяду поруч з тобою, а? - запитав незнайомець.
- Ну-у, я, цеє... .
- От і добре, будеш цукерку?
- Ні, дякую, - відрізав я.
- Я так і думав, у мене все одно тільки одна залишилась, - каже незнайомець і вкидає цукерку в рота.
На перший погляд дивний чоловік, але досить добродушний і веселий. Йому було десь п'ятдесят років (плюс-мінус три) і одягнений не по віку. Це були джинси, білі кросівки, біла футболка і біла бейсболка. Можна було зробити невеликий аналіз з його одягу. Кросівки були з емблемою схожою на картину Леонардо да Вінчі - «Пропорції людини», бренду «Конверс» з високою гомілкою. Без сумніву це були баскетбольні і говорило про те, що він можливо в минулому був спортсменом, а може і зараз грає. В джинсах я не сильно знаюся, тому нічого не міг сказати, хіба що, вони були більш молодіжні. Футболка «Hard Rock cafe» яка виглядала з-під куртки говорила про те, що він любить слухати тяжку музику, хоча може і ні. Куртка була звичайна, нічого особливого. Іще я помітив маленьку емблему на бейсболці «Full tilt poker». В наш час це звичайно не рідкість, що хтось грає в покер, і якщо чесно, то з людьми у віці ще й важче триматись без нервів, надто сильно вони провокують на необдумані рішення. Думки пролетіли в долю секунди, а він продовжив бесіду.