- І так я усівся, розповідай, чого їдеш у наші місця, що хочеш побачити? - запитав він.
- Роботу запропонували, в газеті побачив, зателефонував і тепер їду на співбесіду на посаду бармена.
- Молодець, похвально, ти як так зрозумів вчився на бармена?
- Та ні, в цьому вся і штука, що я юрист.
- Ого, мабуть гарні гроші там платять?
- Так, але я не хочу бути юристом, точніше, ким завгодно, тільки не юристом. - сказав я з сумним виглядом.
- Зрозуміло... А тепер ти хочеш бути барменом, так?
- Я не знаю, в цьому і вся суть, що я не знаю хто я у майбутньому, а туди їду тому, що...
Я пригадав всі деталі, які пов'язані з цією кав'ярнею і вирішив все таки промовчати. Незнайомець легко всміхнусь начебто щось згадав.
- Скажи юначе, ти віриш в долю?
- Скоріше так, ніж ні, але бувають незбагненні моменти, коли ти ідеш наперекір своїм планам, тим самим руйнуючи їх і думати, а точніше не думати, а вірити, що робиш правильно, - сказав я і додав. - наприклад ще вчора я думав, що поїду в столицю, а їду зовсім не туди і пояснити не можу чому так.
- Таке трапляється, - сказав він, - скажи, що ти хочеш від своєї роботи?
- Ну, хочеться як завжди, золоті гори, - сказав я і задумався, - хочу спілкуватися з людьми, заводити знайомства, дізнатись і навчитися чомусь новому. - я ще трохи подумав і з посмішкою додав, - Ну і щоб платили хоч трохи.
- І все?
Я звів воєдино всі за і проти, і твердо відповів:
- Хочу отримувати задоволення від неї, яка б вона не була.
- Так набагато краще.
Наступні хвилин десять-двадцять ми мовчали і дивились у вікно, спостерігали за тим як мерехтять дерева і віддаляються від автобусу. Я глянув ненароком на незнайомця і той в цей самий момент хмикнув щось собі під ніс і запитав:
- Слухай, ти ж запізнюєшся на скільки я зрозумів, може передзвониш, а то складеться враження, що ти не пунктуальний, як гадаєш?
- Так, ви праві. Дивно, що я раніше не додумався до цього.
Я дістав візитку, нацав телефон в кармані і набрав номер. Йшли гудки. Одночасно з гудками дзвонив телефон десь поблизу, грала пісня АС DC - «Back in back», а точніше вона грала у незнайомця.
- Алло, - відповів незнайомець і те саме віддалось у мене в слухавці.
- Отже, - почав я, - це ви начальник кав'ярні, так?
- Так, це я. - сказав незнайомець, ледь стримуючи сміх.
- І я так зрозумів, що ви навмисно сказали неправильний час відправлення, щоб я запізнився, ви все спланували, - сказав я і теж трохи всміхався.
- Абсолютно вірно, мені потрібно було переконатися, що тобі це дійсно потрібно, а поки ти стояв на мосту я вирішив деякі справи, - відповів незнайомець ще більш задоволений, - а ще, якщо вже зізнатися, то мені не хотілось їхати самому.
- Навіщо це все? - запитав я.
- Можеш назвати це долею, але ти переступив через себе, обірвав свої плани, звичайно частково з цікавості. - сказав він, - Але тепер ти знаєш істину - кав'ярня існує. До того ж, на співбесідах часто брешуть, а незнайомцю простому брехати не будеш, це зайве і найголовніше: ти отримав посаду і тепер маєш роботу, як тобі? - підвів підсумки незнайомець.
- Що... ?
- Ти пройшов співбесіду, ти прийнятий. - сказав він і засміявся.
Я сидів і посміхався сам собі. Цікаво було за ним спостерігати: він сяяв, сяяв як оті діти, яких я бачив зранку і це було прекрасно. Чесно кажучи, я не до кінця розумів, що викликало таку радість в мене, але і його розпирало від радості. Він дивився у вікно і неначе щось пригадав. Я розумів одне на сто відсотків: нарешті, нарешті зі мною щось трапилось, це і був початок моєї історії, початок простої історії, але приємної від початку і до кінця.
Дія V
«Казки існують у наших мріях та думках і стають реальними тоді, коли ми віримо в їх існування»