Ми їхали уздовж лісосмуги приблизно десять хвилин і за цей час ми не сказали один одному нічого, ми просто кидали погляди з лівого на правий бік, поглядаючи у вікна милуючись картинами, які з'являлись і зникали. Дивне відчуття переповнювало мене: нарешті щось цікаве сталося у моєму житті. Сказати, що це було щось дивовижне так і не скажеш, але все-таки я хотів вірити у те, що з цієї хвилини моє життя зміниться.
- В тебе є хобі юначе? - спитав мене незнайомець.
- Так, звичайно, - відповів я. - баскетбол, покер, ну і це не хобі, але я обожнюю кіно і риболовлю.
- Добре, - відповів він і всміхаючись додав, - я теж обожнюю кіно, музику, а ще психологію, астрономію і, як не дивно, риболовлю я також люблю.
- Можливо колись і підемо з Вами покидати спінінг. - сказав я.
- Чому б і ні, тим паче річка під самим носом.
- Скажіть, а багато у Вас працівників у кав'ярні?
- Зараз порахую, один бармен, 2 офіціанта, 2 повари, прибиральниця, - він зробив паузу, - З тобою і мною виходить вісім чоловік, ось так.
- Ясно, а які вони?
- У нас дуже теплий і привітний колектив, тобі сподобається.
- Це добре.
- До речі, ми вже майже приїхали, останній поворот, - сказав мій керівник і почав збирати речі, наспівуючи якусь пісню під носа, вона була доволі знайома, але так відразу не згадав.
Ми вийшли з автобусу біля невеличкої зупинки. Від неї тягнулась стежка кудись у ліс викладена з каменю і мабуть їй був уже не один десяток років, але вона була охайна та прибрана. Ми пройшли метрів тридцять і почали з'являтися ліхтарики по обидві сторони стежки. Вони були невеличкі, але дуже доречні, особливо в нічну пору. Уже було досить темно, а може це ліс давав дуже велику тінь.
- Я ці ліхтарики зробив може з тиждень тому, подобаються? - запитав мене керівник.
- Ага, дуже, вони тут як ніколи доречно.
- Я теж такої думки, вони весь день заряджаються від сонячної енергії, а в ночі світяться. Заряду якраз вистачає до ранку. Гарно видумали, - підсміювався бос і знову почав бубніти якийсь вірш.
Біжить дорога сотні літ
Геть від дверей в широкий світ,
За обрій, ген за край долин...
А я - за нею навздогін.
Ногами радісними йду
Тоненьку стежечку веду
До самого дому в'ється дорога
Візьми лише двері відкрий,
Зробивши крок один за поріг,
Пройди увесь шлях непростий.
Іди та іди, і не зупиняйсь,
Знайди перехрестя доріг.
В єдиний клубок сплелися стежки
І сліди зникаючих ніг.
Уповільнивши крок, подивись навкруги.
Багато різних шляхів...
І, раптом, невпевнено думаєш ти
Куди ж тобі далі піти. (с)
- Гарно, а хто написав? - запитав я.
- Взагалі-то вірш з кінофільму, але його можна почути від мандрівників.
- А з якого фільму?
- Володар перстнів.
- Я його до речі так і не подивися нормально, якось не довелося.
- Це можна виправити, колись сядемо і подивимось, - сказав він. - Так, він прекрасний.
Тим часом стежка почала трохи ширшати, а ліс ставав доволі рідший.
- Ми майже прийшли і встигли все таки.
- Встигли куди?
- Зараз побачиш.
І ось ліс вже й зовсім закінчився і ми вийшли до берега річки. Я озирнувся довкола і побачив кав'ярню яка була збудована на самій річці від якої тягнуся причал до самого берега. Ліхтарики підсвічували нам правильний шлях і я придивився. Довкола співали пташки, дув легкий вітер. Підійшовши ближче я зумів розгледіти причал, він був доволі простий, але витончений, зроблений з дерева. Коли наші ноги ступили на дерев'яний міст я розгледів, що на ньому була доволі складна різьба. Вкінці мосту були сходи і напис над ними «Кав'ярня біля причалу». Після сходів була досить велика площа для столиків і ще залишалось місце для танцювального майданчика. Все будо огородженого невеличкими дерев'яними перилами. Сама споруда була триповерхова і теж зроблена з дерева. На першому поверсі був бар і як можна було здогадатися, кухня і все інше.
- Всім привіт, - привітався керівник, - зробіть нам дві кави, будь ласка, і принесіть на задню палубу, до речі знайомтесь, це новий працівник на посаду бармен. - представив він мене.
- Привіт всім, - сказав я.
- Так, познайомишся потім, а зараз ходімо.
Ми пішли на протилежну сторону кав'ярні де була площа, дещо схожа на палубу, вони її так і називали «палуба».
- Ось воно, встигли, ну, що скажеш? - запитав він.
Моєму погляду предстала картина, яку я не забував усе своє життя. Це був захід сонця на фоні води, берегів, лісів і хмар. Це були дивовижні відчуття. Вода відбивала саму картинку сонця, ліси наливались гарячими кольорами, береги були піщані і ще трохи відбивався від них блиск променів, а хмари і небо були насичені всіма можливими відтінками, які тільки можна було уявити. І тут принесли каву. «Як доречно, саме вчасно» - подумав я.