Уже почав місяць бліднути, роса впала, наближався світанок, а Жилін до краю лісу не дійшов. «Ну, — думає, — ще тридцять кроків пройду, зверну в ліс і сяду». Пройшов тридцять кроків, бачить — ліс закінчується.
Вийшов на узлісся — зовсім розвиднілось; мов на долоні перед ним степ і фортеця, і ліворуч, близенько під горою, вогні горять, згасають, дим стелеться, і люди біля вогнища.
Почав приглядатися, бачить — рушниці блищать, — козаки, солдати.
Зрадів Жилін, зібрав останні сили, спускається з гори. А сам думає: «Не дай, боже, отут у чистому полі побачить кінний татарин: хоч близько, а не втечеш».
Тільки подумав — гульк: ліворуч на горбі стоять троє татар, гонів за двоє. Побачили його, кинулися до нього. Так у нього в серці й похололо. Замахав руками, закричав щодуху до своїх:
— Братці! Рятуйте! Братці!
Почули наші. Вискочили козаки верхові, кинулися до нього — навперейми татарам.
Козакам далеко, а татарам близько. Та вже і Жилін зібрав останні сили, підхопив рукою колодку, біжить до козаків, не тямить себе, хреститься і кричить:
– Братці! Братці! Братці!
Козаків чоловік п'ятнадцять було.
Злякалися татари — не доїжджаючи, почали зупинятися. 1 підбіг Жилін до козаків.
Оточили його козаки, питають, хто він, що за людина, звідки? А Жилін не тямить себе, плаче і примовляє:
— Братці! Братці!
Вибігли солдати, оточили Жиліна; хто йому хліба, хто каші, хто горілки; хто шинелею прикриває, хто колодку розбиває.
Пізнали його офіцери, повезли у фортецю. Зраділи солдати, товариші зійшлися до Жиліна.
Розповів Жилін, як з ним усе трапилось, і каже:
— От і додому з'їздив, одружився. Ні, мабуть, не судилося мені.
І залишився служити на Кавказі. А Костиліна аж через місяць викупили за п'ять тисяч. Ледве живого привезли.
1872
