Була одного разу велика гроза, і дощ цілу годину мов з відра лив. І скаламутились усі річки. Де брід був, там на три аршини вода пішла, каміння перевертає. Всюди ручаї течуть, гуркіт стоїть у горах. От як минула гроза, скрізь по селу ручаї біжать. Жилін випросив у хазяїна ножик, вирізав валик, дощечки, колесо оперив, а до колеса з двох кінців по ляльці прикріпив.
Принесли йому дівчатка клаптиків, одягнув він ляльок: одна — чоловік, друга — жінка; приладнав їх, поставив колесо на ручай. Колесо крутиться, а ляльки підскакують.
Зійшлося все село: хлопчаки, дівчатка, жінки; і татари прийшли, язиками прицмокують.
— Ай, урус! Ай, Іван!
Мав Абдул годинник російський, поламаний. Покликав він Жиліна, показує, язиком прицмокує. Жилін каже:
— Давай полагоджу.
Узяв, розібрав ножиком, розклав; знову склав, віддав. Іде годинник.
Зрадів хазяїн, приніс йому бешмет свій старий, одні шмаття, подарував. Що поробиш — узяв: хоч уночі буде чим укритися.
З того часу пішла про Жиліна слава, що він майстер. Почали до нього з далеких сіл приїжджати: хто замок на рушницю чи пістолет полагодити принесе, хто годинника. Привіз йому хазяїн інструмент: і щипчики, і свердлики, і терпужок.
Захворів якось татарин, прийшли до Жиліна:
— Піди, полікуй.
Жилін зовсім не знає, як лікувати. Пішов, подивився, думає: «Може, й сам видужає». Пішов у сарай, узяв води, піску намішав. При татарах пошепотів на воду, дав випити. Видужав, на його щастя, татарин. Почав Жилін трохи розуміти по-їхньому. І деякі татари звикали до нього, коли треба, кличуть: «Іван, Іван»; а інші все як на звіра скоса поглядають.
Червоний татарин не любив Жиліна. Як побачить, насупиться і одвернеться або вилає. Був ще у них старик. Жив не в аулі, а приходив з-під гори. Бачив його Жилін, тільки коли той у мечеть приходив богу молитися. Він був на зріст маленький, на шапці у нього білий рушник намотано. Борідка й вуса підстрижені, білі, як пух; а обличчя зморщене і червоне, як цегла; ніс гачком, наче в яструба, а очі сірі, злі, і зубів немає — тільки двоє ікол. Іде було в чалмі своїй, костуром підпирається, як вовк озирається. Як побачить Жиліна, то захропе і відвернеться.
Пішов одного разу Жилін вниз під гору — подивитися, де живе старик. Зійшов стежкою, бачить — садочок, огорожа кам'яна, за огорожею черешні, шептали і хатинка з плоским дахом. Підійшов він ще ближче, бачить — вулики стоять сплетені з соломи, і бджоли літають, гудуть. І старик стоїть навколішках, порається біля вулика. Піднявся Жилін вище, щоб подивитись, і заторохкотів колодкою. Старик озирнувся — як заверещить, вихопив із-за пояса пістолет, у Жиліна вистрілив. Ледве встиг той за камінь сховатися.
Прийшов старик до хазяїна скаржитись. Покликав хазяїн Жиліна, сам посміхається і питає:
— Чого ти до діда ходив!
— Я, — каже, — йому поганого нічого не заподіяв. Я хотів подивитися, як він живе.
Переказав хазяїн. А старик лютує, сичить, щось лопоче, ікла свої виставив, махає руками на Жиліна.
Жилін не зрозумів усього, але зрозумів, що старик наказує хазяїнові повбивати росіян, а не тримати їх в аулі. Пішов старик.
Почав Жилін розпитувати хазяїна: що то за дід? Хазяїн і каже:
— Це велика людина! Він першим джигітом був, він багато росіян повбивав, багатий був. У нього було три жінки і вісім синів. Усі жили в одному селі. Прийшли росіяни, розорили село і сім синів убили. Один син залишився і перекинувся до росіян. Дід поїхав і теж перейшов до росіян. Пожив у них три місяці, знайшов там свого сина, сам убив його і втік. Відтоді він перестав воювати, пішов у Мекку богу молитися, тому в нього й чалма. Хто Мекку відвідав, той називається хаджі і чалму надіває. Не любить він вашого брата. Він наказує тебе вбити; та мені не можна вбити — я за тебе гроші заплатив; та я тебе, Іване, й полюбив; я тебе не те, що вбивати, я тебе й не випустив би, коли б не обіцяв.
Посміхається, сам примовляє по-російськи:
— Твоя, Іван, хорош, — моя, Абдул, хорош.
Прожив так Жилім місяць. Удень ходить по аулу або щось майструє, а як ніч зайде, затихне в аулі, тоді він у себе в сараї копає. Важко було копати, каміння заважало, та він терпугом його тер, і викопав під стіною. діру, в яку вже можна було пролізти. «Аби тільки, — думає, — мені місцевість добре розвідати, в який бік іти. Та не каже ніхто з татар».