— Чому давно не приходила? А я тобі іграшок наробив. На, ось!
Почав їй кидати по одній, а вона головою хитає, не дивиться.
— Не треба! — каже. Помовчала, посиділа і говорить — Іване, тебе вбити хочуть. — Сама собі рукою на шию показує.
— Хто вбити хоче?
— Батько, йому старики наказують, а мені тебе шкода.
Жилін і каже:
— А коли тобі мене шкода, то ти мені палицю довгу принеси.
Вона головою хитає, що «не можна». Він склав руки, благає її:
— Діно, прошу тебе. Дінусю, принеси.
— Не можна, — каже, — побачать, усі дома. — І пішла.
От сидить увечері Жилін і думає: «Що воно буде?» Все поглядає вгору. Зорі видно, а місяць ще не сходив. Мулла прокричав, затихло все. Почав уже Жилін дрімати, думає: «Побоїться дівча».
Раптом на голову йому глина посипалась, глянув, угору — жердина довга в той бік ями тикається. Потикалася, спускатися почала, повзе в яму. Зрадів Жилін, схопив рукою, спустив; жердина добра. Він ще раніше цю жердину на хазяйському даху бачив.
Поглянув угору: зорі високо в небі блищать, і над самою ямою очі у Діпи, неначе в кішки, у темряві світяться. Нахилилась вона обличчям на край ями і шепоче:
— Іване, Іване! — А сама руками біля обличчя все махає: тихше, мовляв.
— Що? — запитує Жилін.
— Поїхали всі, тільки двоє дома.
Жилін і каже:
— Ну, Костилін, ходімо, спробуємо востаннє; я тебе підсаджу.
Костилін і слухати не хоче.
— Ні, —. каже, — мені вже, мабуть, звідси не вийти. Куди я піду, коли й повернутися сили нема?
— Ну, то прощавай, не згадуй лихом.
Поцілувався з Костиліним.
Ухопився за жердину, звелів Діні держати й поліз. Разів зо два він обривався, — колодка заважала. Підтримав його Костилін — виліз сяк-так наверх. Діна його тягне щосили рученятами за сорочку, а сама сміється.
Узяв Жилін жердину і каже:
— Віднеси на місце, Діно, а то почнуть шукати — приб'ють тебе.
Потягла вона жердину, а Жилін униз пішов. Зліз під кручу, взяв камінь гострий, почав замок з колодки збивати. А замок міцний, ніяк не зіб'є, та й незручно йому. Чує — біжить хтось з гори, легко підстрибує. «Мабуть, знову Діна», думає. Прибігла Діна, взяла камінь і каже:
— Дай, я.
Стала на коліна, почала збивати. Та рученята тонкі, як лозинки, сили в них мало. Кинула камінь, заплакала. Заходився знову Жилін біля замка, а Діна сіла коло нього навпочіпки, за плече його підтримує. Озирнувся Жилін, бачить — ліворуч за горою заграва червона спалахнула. Місяць сходить. «Ну, — думає, — до місяця треба лощовину перейти, до лісу дістатися». Підвівся, кинув, камінь. Хоч з колодкою, а треба йти.
— Прощавай, — каже, — Дінусю. Повік тебе не забуду.
Ухопилася за нього Діна, нишпорить по ньому руками, шукає, куди б коржики йому покласти. Взяв він коржики.
— Спасибі, — каже, — розумнице. Хто тобі без мене ляльки робитиме? — І погладив її по голові.
Як заплаче Діна, затулилася руками, побігла на гору, наче кізонька стрибає. Тільки в темряві чути — намисто в косі по спині побрязкує.
Перехрестився Жилін, підхопив рукою замок на колодці, щоб не бряжчав, пішов дорогою, ногу тягне, а сам усе на заграву поглядає, де місяць сходить. Дорогу він упізнав. Навпростець іти верст вісім. Тільки б до лісу дійти, доки місяць зовсім вийде. Перейшов він річку; посвітлішало вже за горою. Пішов він лощовиною, йде, сам позирає: чи не видно ще місяця. Вже заграва посвітлішала, і з одного боку лощовини все ясніше, ясніше стає. Повзе з гори тінь, усе до нього наближається.
Іде Жилін, усе тіні дотримується. Він поспішає, а місяць ще швидше сходить; уже й праворуч освітились верхівки. Почав підходити до лісу, вибрався місяць із-за гір — ясно, видно, як удень. На деревах кожен листочок видно. Тихо, світло в горах; наче вимерло все. Тільки чути — внизу річка дзюрчить.
Дійшов до лісу, — ніхто не зустрівся. Вибрав Жилін у лісі місцинку темну, сів спочити.
Відпочив, коржика з'їв. Знайшов камінь, заходився знову колодку збивати. Всі руки побив, а не збив. Підвівся, пішов дорогою. Пройшов з версту, із сил вибився — ноги ломить. Пройде кроків десять і зупиниться. «Що поробиш, — думає, — йтиму, доки сил вистачить. А якщо сісти, то й не підведуся. До фортеці мені не дійти, а як розвидниться, ляжу в лісі, переднюю, і вночі знов піду».
Цілу ніч ішов. Зустрілися лише двоє татар верхи, та Жилін здалека їх почув, заховався за дерево.