Так, я вже в Парижi. Я тут не живу, нi. Тут живе мiй коханець, П'єр. Мiй пекучий бiль. Неврiвноважений французький журналiст. Ми здибалися з ним у Страсбурзi, вiн вдавав, що дуже зацiкавлений доповiддю щодо вiдсоткового спiввiдношення жiнок та чоловiкiв у парламентах країн-членiв Ради Європи. А я позiрно вiрила в його зацiкавленiсть цiєю злободенно-нуденною доповiддю. Кожен iз нас був фахiвцем у тому, щоб як слiд те, що треба, вдавати, i кожен iз нас одразу зрозумiв, iз ким, власне, вiн матиме дiло. I чи матиме взагалi? Як ви бачите, кожен iз нас вирiшив, що з цiєю особою непогано би було зайнятися коханням, придивитися одне до одного й таке iнше. До такого iншого належало те, що П'єр мiг зупинятися в мене, коли прибував до Страсбурга, а я могла залишатися в нього, коли навiдувалася до Парижа. Що ж до П'єра, то вiн завжди пiдкреслював те, що є людиною практичною й ощадною, а житло у Францiї недешеве. Ми ж швендяли до Парижа та Страсбурга часто.
Коли мене не було вдома, П'єр кидав речi в моєї сусiдки Марти. Вона обурювалася, погрожувала викинути їх за дверi, але П'єр анiтрохи не хвилювався за свої манатки, бо був переконаний у своїй надзвичайнiй привабливостi, якiй неможливо протистояти. Але, насправдi, Марта вiд нього млiла. Вiд нього млiли всi. Високий, весь якийсь блискучий, мармуровий. Чорне волосся, очi барви гарячого шоколаду, жвавi, «лiжковi». Американцi про такi говорять: «bed eyes». «Очi, що запрошують у лiжко». Хочеться їх лизнути, аби вiдчути шоколадний, трохи гiркуватий, присмак. П'єр кидав речi, брав телефон, виходив iз дому i, примостившись десь на каналi, заходився обдзвонювати численних приятелiв i приятельок. О, скiльки в нього було приятельок! Марта ж утихомирювалася й хутко телефонувала менi: «Вiн приїхав». Iнтонацiя, з якою вона говорила, була неповторною, таким голосом вона сповiщала лише про новi кофтини, купленi на розпродажу в Нiмеччинi (три однаковi, рiзного кольору, але за цiною однiєї) та про П'єра.
Я вiдчула запах метро. Сумiш запахiв клошарiв, потягiв та смажених
каштанiв. Маленькому, що зазнав теплової обробки, плодовi не вдається перемогти запахiв людини та машин. Так, куди менi краще потрапити? Montparnasse, Saint Michele, Odeon, Chalet, Raspail, Vavin, Trocadero? Втiм, усе це не важливо. Зараз значно важливiше - звiдки, нiж - куди. Вагончик рушив. Чотири вiдкидних стiльчики стукнули по стiнi, наче повiдомили про антракт в Оперi. Заходять - виходять. Виходять - заходять. У великих мiстах завжди мешкає занадто багато людей. Коли б людей було менше, мiста б мали приємнiший вигляд. Бiльше смажених каштанiв - менше людей, i все буде добре. Треба пiдсунути це гасло командi Ле Пена.
У мене величезна торба. Коли я сiла й поставила її собi на колiна, то стала скидатися на гральну карту з мультиплiкацiйних фiльмiв про Алiсу. Голова, прилаштована на великому прямокутниковi. Скуйовджене волосся. Нiякої зачiски, парижанки не схвалюють, коли ти не маєш зачiски, крiм прямого розплетеного волосся за умови, що ти молода, тому - дурна. У Парижi дощ. Небо плаче, i плювати йому на те, що своїм сумним виглядом псує настрiй багатьом людям. Людям, що йдуть у справах, що повертаються зi справ. Людям, якi цокають пiдборами по бруковi. Людям, що, зцiпивши зуби, простують по соцiальну допомогу. Людям, що виглядають на чужi гаманцi. Людям, що пiдтримують ультра-правих. Людям, що вирiзають тих, хто не визначився. Людям, що поспiшають за щастям. Людям, що полюють на синього птаха.
Знову цi вiршi. Вкотре я сiдаю на цiй станцiї в котрийсь iз сiро-блакитних вагончикiв, i мої очi наштовхуються на цi вiршi. Написав їх, мабуть, якийсь розумник. Дуже дрiбно пiдписано, хто саме. Хто ж цей герой, що ночей не досипав, аби його вiршами було прикрашено вагончик потяга в метрополiтенi? А може, навпаки, помер би вдруге, коли б дiзнався, де саме знайшли мiсце його улюбленим вiршам. Цiлком можливо, що вiршi взагалi не пiдписано. Iз французiв - станеться. Вони неабияк пишаються своєю культурою. Може, з самого першого рядка кожен пересiчний i - авжеж, що - освiчений француз, а також iноземець, раз уже занесло його до Парижа, має впiзнати автора i пройнятися духом пiднесених вiршiв. Не помiчаючи того, й собi буркочу: «I Всевишнiй вiтром нас попередив…», - очi зупиняються на рядку, надряпаному дещо сучаснiшим розумником: «Iдiть усi в дупу, лайно».
Молодий араб сидить навпроти мене. У в'язанiй шапочцi. Шапочка на ньому - наче з мого дитинства. А можливо, такi шапочки носили i в його дитинствi, але я не знаю, яким воно було, його дитинство, добре, що я ще пам'ятаю своє. У нього тонкий, вигнутий нiс i сiрi очi, неймовiрнi для араба великi сiрi очi, схожi на мої. Вiн мене чує. О, виявляється, вiн мене чує. Вiн подає менi знак. От уже не пам'ятаю, що це означає. Чи знак пацифiстiв, чи «пiшли потрахаємося, крихiтко». Це два вельми схожих один на одного знаки, менi колись пояснювали рiзницю. Я показую йому якусь комбiнацiю. Скрученi пальцi. Про всяк випадок. Вiн насмiшкувато вiдвертається вiд мене. Сподiваюся, що в цiй забутiй сонцем мiсцевостi мiй жест не означає нiякої фарбованої в расову ненависть штуки. Я ж бо категорично проти расизму. В мене расизм не пройде. Я працюю в Радi Європи. Там усi проти расизму. Принаймнi так написано в кожнiй їхнiй розумнiй брошурi.
Поруч зi мною сидить утомлений чоловiк. Доглянутий та втомлений чоловiк, нестерпно схожий на мого приятеля Жермена, коли той перебере з вечора червоного винця. Вiн так само мене чує. Виявляється, вони, люди, якi сидять поруч у метро, дослухаються до чужого буркотiння. Дивно. Зазвичай я боюся дивитися на людей у метро. Адже це не люди, це - тiла. Люди десь в iншому мiсцi, придивiться до облич пасажирiв. Це - вiдстороненi обличчя. Тiла їхнi сидять, а люди мандрують, лаються з iншими людьми, домагаються для себе пiдвищення заробiтної платнi, шукають аргументiв щодо своєї несхвальної поведiнки, вигадують причини запiзнення на роботу, копають картоплю, лупцюють дiточок, хтось замислює вбивство. Дехто мандрує рядками книжок i грається зi словами для кросвордiв. Усi є, всi на мiсцi, але нiкого нема. Ти їдеш iз тiлесними оболонками, хiба не жахливо? Зiзнайтеся - жахливо. А так само зiзнайтеся, що ви самi поводитеся так само. Але тут мене чують. Не все втрачено в цьому Всесвiтi. Мене переповнює почуття гордощiв за французьких користувачiв метрополiтену.
«Усе втрачено в цьому Всесвiтi, - довiрливо каже псевдо-Жермен до мене. - Менi сьогоднi вранцi подали розiгрiтого круасана!
Ви тiльки подумайте, мадемуазель, вони його грiли. I пiсля цього думають, що я їм iз задоволенням викладу традицiйнi чайовi? А вони, хочу наголосити, чималi. Лише мої чайовi заслуговують на те, щоб менi подавали свiжий, щойно випечений круасан». Вiн завершив свою промову. Я меланхолiйно вiдкриваю торбу, розгублено киваю, виймаю книгу. Псевдо-Жермен додає: «Правда, нещодавно я був вимушений переїхати до кепського кварталу». Помовчав. «Тимчасовi труднощi, мадемуазель». Я з розумiнням киваю й вiдкриваю книгу. Кому ж невтямки «тимчасовi труднощi», та вони в усiх є. Клятi тимчасовi труднощi, кляте тимчасове життя.
Я читаю Кортасара. Якесь його оповiдання якраз про метро. Про одного дивака, що обирав дiвчину в метро i спостерiгав: збiгаються чи нi їхнi маршрути. Якщо не збiгалися, вiн продовжував гру, але з iншою дiвчиною. А якщо збiгалися, то я вже не знаю, що було. Кортасар так само не знає, це, я так гадаю, тому, що вiн про це не написав. Узагалi-то нецiкаво для лiтератора, коли щось збiгається. Якось не по-лiтературному. Замало почуттiв. Той кортасарiвський герой давав iм'я дiвчинi, котра його цiкавила, та її вiдображенню у вiкнi. Зовсiм рiзнi iмена. Наприклад, Ана та Марґiт. Вiдтак я читаю про Ану, читаю й про Марґiт, про кортасарiвського героя (куди ж без нього), про те, як вiн дивиться на Ану, як вiн дивиться на Марґiт, i раптом чую: «Як можна познайомитися в метро? Тут усi заклопотанi чим завгодно, але не спробами зав'язати приємне та довготривале знайомство». В мене потiють руки. Кортасар - письменник неспроста.