Я не хотiла бути Богом. За це менi розбили носа. А потiм Всевишнiй,
як ви пам'ятаєте, вiтром мене застерiг: iди в дупу. Нервовим пiдлiтковим почерком застерiг Всевишнiй. Це - сьогоднi. А завтра, як сказала Нiколь (а Нiколь не будь-хто, Нiколь це - огого, людина, що переймається горем схiдноєвропейських дiвчат, просто вариться в цьому горi, то хто, як не вона, - точно знає?), завтра все буде iнакше. Навiть для псевдо-Жермена, котрому нарештi подадуть свiжого, пухкого круасана. Шкода, що я цього не побачу. Тому що завтра я ще встигну це влаштувати, в мене лiтак. Лiтак, що миттєво домчить мене на Батькiвщину. Залишилася одна маленька справа. Дрiбничка. Купити за кiлька франкiв конверта, марку («Так, мадам, у межах Парижа»). Написати кляузу головному редакторовi газети П'єра. Ця худобина надто переймається своєю кар'єрою. Досить, попрацював - i досить. Пора на спочинок. Адже вiн так ненавидить спокiй.
VIII
Батько дуже рiдко про щось мене просить. Батько патологiчно не любить когось про щось просити, але тут вiн зателефонував. «Ти можеш пiд'їхати до дядька Василя та забрати статую для моєї постановки?» «Статую?» «Так, вона не дуже велика, я сподiваюся. Ти ж на машинi?» Батько нiяковiє, йому тяжко просити. «Та все нормально, - кажу йому я. - Заберу, нема питань». Батько забуває спитати, як життя, забуває подякувати, вiн намагається швидше здихатися неприємної речi: про щось просити власного сина.
Дядько Василь - давнiй батькiв приятель. Не можу сказати, що в них теплi стосунки, але досить щирi. Василь уже втретє одружений, його дружина - в'єтнамка, вчилася тут на лiкарку, освiти не здобула, але здобула Василя. Її звуть Юн. Усi кличуть її Юною чи Джуною, а моя мати зве її Юлька. Вона схожа на тюльпан. Трикутне личко на тонкому тiлi, як квiтка на стеблинi. У них є дитина, себто у Василя дiтей багато. Вiн навiть не пам'ятає точної кiлькостi, взагалi не любить говорити про дiтей. Але спiльна дитина в них одна: Лiля. Лiля - викапана Юн, нiчого спiльного з Василем, таке собi в'єтнамське дiвча, що торгує спортивними штанями на ринку, але говорить вона українською. Якось Лiлю вiдправили вперше до батькiв її матерi, в Сайгон. Пам'ятаю, що ми якраз щось святкували, коли подзвонила Лiля, як зараз пам'ятаю її слова: «Мамо, батьку, забирайте мене хутчiше, вони мене годують отрутою. Я тут помру. Мамо, я хочу сала та чорного хлiба». Ми довго з цього реготали. «Сала та чорного хлiба».
Дядько Василь був похмурий. «У мене отит, швидко заходь, бо протягне», - повiдомив вiн, однiєю рукою втягуючи мене в квартиру. Дядько Василь зовнi нагадує героя українського епосу Котигорошка. Величезний, кремезний, руки, як ноги, ноги, як стовбури. «Ти просто так припхався чи по статую?» Ви слушно зауважили, ввiчливiсть - не притаманна дядьковi Василевi риса. «По статую, - кидаю я. - Але в мене з собою дещо є». Я витягаю пляшку «Медової з перцем». «Вам потрiбно лiкуватися, дядю Васю». «А що, мiсткiстю 0,7 не було?» Василь бере пляшку, вона зникає в його руцi. Вiн хоче мене шпигонути, але я, буцiмто не розчув, натомiсть кажу йому: «Нема за що. Прошу». Вiн гмикає. Ми проходимо до майстернi. Всюди валяються шматки гiпсу, куснi мармуру, бронза, стiни пiдпирають металевi листи. У центрi стоїть щось кругле. «Бери», - каже дядько Василь. Вiн задоволений, рука пiдпирає пiдборiддя, дядько Василь прощається зi своїм шедевром.
Я пiдходжу ближче. Кругле, кремезне, формою нагадує… Стривайте.
За формою воно - i в руки не бери - дуже нагадує товстий зад. Цiкаво, що за п'єсу ставить батько, про що вона, якщо для п'єси потрiбна така декорацiя? Я непомiтно кидаю оком на Василя. Вiн мовчки дивиться на свiй «зад», тобто не на свiй, а на скульптуру. Менi кортить спитати його, що це. Я знаю, незручно питати у митця, що саме вiн створив. «Який достовiрний у Вас вийшов ведмiдь, - колись сказали моєму братовi Андрiю. - Вельми виразний, вельми». «Це - собака», - злiсно вiдповiв Андрiй. Але моє кортiння, як досвiдчений альпiнiст, уже пiдiймається моїми ребрами, наче по драбинi, пiдтягується та дiстається моєї горлянки, я намагаюся скинути його вниз ковтками, але нiчого не виходить. Пiзно. «Дядьку Васю, а хiба це не зад?» Усе, я це спитав. «Це - символ», - досить сумирно вiдповiдає Василь. Але я вже не можу вгамуватися. «Дядю Василю, символ чого?» «У мене отит, а ти змушуєш мене напружувати вуха, слухати нiсенiтницю, вже дорослий, сам маєш знати». Дядько Василь показує менi, що авдiєнцiю закiнчено. «До побачення», - чемно кажу я i вшиваюся геть.
На задньому сидiннi мого авта всiвся «зад». Мовчазний, величний, блискучий. Я вмостив його якомога зручнiше. Цiкаво, порожнявий вiн чи заповнений? Я стукаю i прислухаюся, незрозумiло. Вiн важкий. Батько з задоволенням роздивляється «зад». У батька прекрасний настрiй, вiн жартує, по-дружньому торкається мене, вiн цiлковито втiшений. Укотре я помiчаю, яке в нього чудове густе волосся, вiн сивий, засмаглий, через це його очi здаються майже бiлими, з першого погляду таке спiввiдношення кольорiв вiдлякує, а потiм притягує. Ми з ним надзвичайно схожi, i менi це до душi. Я радiсно констатую, що не гладшатиму, що не буду лисим, бо вiд батька менi перейшли приязнi риси. Батько голоп'ятий у зiм'ятих блакитних джинсах, але чистий i хрусткий, наче грудневий снiг. Його бiлий лабрадор Ланс визирає з кухнi, всмiхнена морда, до мене вiн не пiдходить, мабуть, щось є в мисцi, їжа для Ланса - святе, але менi вiн радiє, я чую удари його пружного хвоста по шпалерах.
«А про що п'єса?», - питаю батька, зручно вмощуючись за столом на його маленькiй кухнi. Сiдаю по турецькому - моя улюблена поза на будь-якому табуретi. Ланс тицяється в мої колiна мордою, висловлює свою до мене прихильнiсть, а сам винюхує, наче непомiтно, чи є щось смачненьке на столi. А нiчого немає, вiн прибирає трохи невдоволену пику, на згадку про себе залишивши менi слину на джинсах. Проте з кухнi не йде, чекає на несподiвану собачу радiсть. Ми сидимо в батьковiй оселi, а в нього є окрема оселя, бiльшiсть часу вiн живе саме тут, а не з мамою в нашiй комфортабельнiй квартирi. Його квартира розташована неподалiк театру. Одна велика кiмната, вiкно на всю стiну, свiтло затоплює примiщення, у свiтлi танцює пил. У кутку лежить широкий матрац кольору пряженого молока, насправдi це - лiжко, батько привiз його зi Швецiї, якiсна продукцiя мережi «IКЕА». Решта - чистий простiр, до однiєї стiни прикручено станок, у цiй кiмнатi батько проводить репетицiї зi студентами та акторами.
Кухнею линуть пахощi корицi та кави. Я обожнюю цей запах, запах улюбленої батькiвської кави. Батько одночасно меле кавовi зерна та пластiвцi корицi, потiм заварює. Бiльше нiхто не готує такої кави. Я спробував робити так само, але в мене не виходить. «У всьому важливi пропорцiї», - каже на це батько. Батько називає квартиру «моя схованка», вiн тут ховається вiд родинних обов'язкiв. «Менi здається, що ти переселився сюди, а будь яка схованка, в яку ти повертаєшся постiйно, незабаром стає житлом i втрачає таємничий смак криївки, мiсця, де ти сам себе приховуєш, ти не згоден?», - питаю в нього. «Менi тут добре», - меланхолiйно вiдповiдає батько.
Батько насолоджується кавою, тому не вiдразу на мене реагує. Кава не вiдпускає його. Його не вiдпускає квартира схованка. «П'єса. Про що п'єса, питаєш? Про самотнiсть. Так, вона про самотнiсть, про те, що людина може бути самотньою навiть тодi, а може, якраз тодi, коли всi iншi думають, що бiля неї дуже багато людей. Багато людей, але немає потрiбної людини поруч». «Цiкаво, - зауважую я. - А навiщо дядько Василь зробив тобi як декорацiю цей зад?» «Який зад?», - питає батько. Вiн не розумiє мене, я це бачу. «Цей», - хитаю головою в бiк кiмнати, де на батьковому лiжку матрацi вiдпочиває «зад».
«А, це зад?» Батько хутко здiймається i бiжить до кiмнати. Повертається. «Не вигадуй. Це не зад. Це має символiзувати друга самотньої людини». «Це - зад, - уперто тверджу я. - Жiночий зад. Великої жiнки. Навiщо самотнiй людинi товаришувати iз задом?» Батько замислюється. «А як ти пояснював дядьковi Василю, що, власне, тобi потрiбно?» «Ну як…».- Батько прикушує нижню губу, i я розумiю, що дядьковi Василю вiн чогось наплiв. Так каже мати. «Я сказав, що менi потрiбно щось велике, незграбне, байдуже. Ееее… водночас щось мiцне, може, надiйне, що не зрадить, нерухоме…» - Батько старанно згадує, як саме вiн висловився. Але менi й цього цiлком досить. Самотнiй чоловiк повiрятиме свої таємницi задовi, дуже сучасно, що й казати, як кажуть на телебаченнi - «такi реалiї сьогодення», реалiї - фекалiї, це саме вони й є. «А, тодi зрозумiв, - кажу я. - Можна ще кави?» Батько радий, що я закiнчив тему iз задом. «Мий чашку та джезву», - каже вiн менi.