«Ти десь працюєш?» Я нiде не працюю, я обiймаю її за плечi, кажу, що незле би було замовити шампанського. Я так давно не пила цього паскудного радянського шампанського, треба випити, воно звалює з нiг. «Я теж його давно не пила», - ображається Карина. Ага. У нашого банкiра зазвичай - французький брют. «Може, до тебе в гостi? Вип'ємо там цього, як його, «Пiвнiчне сяйво», горiлка у вас є?» Карина обурюється, я її розумiю, як це в порядному банкiровiм домi може не бути горiлки - нонсенс. Я обiцяю розповiсти їй про свою роботу. Вона ж не знає, що я не маю нiякої роботи. А потiм ми йдемо до Гiдропарку. Нiхто з нас не пам'ятає, як ми сюди потрапили. Тут темно, пiд ногами розпливається блювотиння. «Тут хтось проблювався», - гигоче Карина. «I тут», - вiдгукуюсь я. Вiдтак ми починаємо бiгати, змагаємося в тому, хто перший знайде блювотину. Всi пiдбори в цiй гидотi. «А в мене на закаблук причепився каштан». «Тепер ти справжня киянка». Двi п'янi iдiотки гигочуть.
«Давай залiземо на чортове колесо?» «Давай», - хоробро пристає Карина. «Але спочатку треба купити нам вина.
Щоб не було нудно кататися». Коли ти п'яний, то тобi зазвичай дуже весело, до певної митi, звiсно. У нас двi пляшки з дорогим кримським мускатом. «Вибрала найдорожчий», - каже Карина. Вона пишається з себе. Хоча нам байдуже, дорогий вiн чи нi, мускат - i добре. Пiсля горiлки, пива та шампанського (напiвсолодкого, хочу наголосити на цьому) несуттєво, яка цiна вина, що ним ти полiруєшся. «Як тебе не любити, Києве мiй». Це ми спiваємо двома п'яними горлянками. I верещимо, дуже весело, обливаємося вином. Сторож не захотiв пускати колеса, довелося вiддати йому одну пляшку. Це була третя, «якої постiйно не вистачає».
От знаєте що? Коли ви трохи переп'єте, тим бiльше, коли заправитеся зовсiм рiзним, несхожим спиртним, то моя вам порада: не треба пертися нi на якi гойдалки, каруселi, не треба лiзти в центрифуги. Добром воно не завершиться. А може закiнчитися от таким, скажiмо. Спочатку ми з Кариною згадали, що в школi, пiсля повернення з канiкул, ми вiталися за спецiальною процедурою. Штовхалися стегнами. Спочатку правими - цьом цьом, люба. А потiм лiвими: ням-ням, люба. «А-А-А-А-А-А», - це ми так заверещали, бо згадали про привiтання, нас нудило, та ми однаково привiталися стегнами. Чому в нас такi кiстлявi й твердi стегна, ми вже дорослi тiтки, чому нам бракує м'якостi? Цьом-цьом, люба. Я валяюся в калюжi. В нiй добре валятися, водичка тепла. Що ви питаєте? Та нi, не бридко. Розумiєте, зазвичай в калюжах люди валяються в такому станi, коли їм плювати на комфорт. Вони багато чого не помiчають. Але я не така, я помiчаю зiрки. Ось зараз я виловлюю її з калюжi. Хлюп-хлюп.
Так, а що це в нас таке? Дядько мент. Чудово. Коли заплющиш одне око, наче вiн один, а коли два розплющено, то i дядьментiв - два. Звертатимемося до них на ви, про всяк випадок. «Бач. Дiвчина. А що це ви, громадяночко, надумали собi, га? От нормально так поводитися, так? У мiсцi родинного вiдпочинку валяєтеся тут у калюжi, як не знаю що». От не знає, то й не казав би. Я декламую вiршика, щойно придумала. «I я скажу калюжi, ну як ти, старий друже, то дай води напитися, а потiм дай втопитися». Дядько мент дивиться на мене з презирством. I тут я дещо згадую i починаю рюмсати. «Ви чого, вставайте, ну ж бо». Я шмугикаю носом. «От скажи (невмотивовано переходжу на ти), ти знаєш, що таке орiгамi?» Вiн думає, що я знущаюся. Це в нього на лобi написано, на лобi, схованому пiд кашкетом, але я, як привид Замку Морисвiль (було таке пречудове кiно), бачу та чую все. «Орiгамi?, - перепитує вiн. -
Ви б краще встали з цього орiгамi. Паскудство яке, молода ж дiвчина, не соромно? Пiдводьтеся». Я регочу, набираючи в рота води з калюжi. Дядя мент думає, що орiгамi - це блювотиння. Ой, як менi смiшно, не можу стриматися.
Вiдреготавшись, я встаю. «Орiгамi - це коли роблять рiзнi предмети з паперу». Вiн чомусь мене слухає, уважний такий дядько мент. Я знову дещо згадую i починаю плакати. «Тебе що, хтось кинув?» Дядько мент демонструє менi, що в нього є людськi почуття. «Японський журавлик, японський журавлик», - натомiсть рюмсаю я. Я згадала японську дiвчинку та японського журавлика. У школi ми з Кариною на конкурсi iнсценування полiтичної пiснi спiвали про японського журавлика. Злетiв японський журавлик, японська дiвчинка померла. Дядько мент майже мiй однолiток, здається, вiн згадав ту сумну iсторiю, певно, так само працював у комсомольському активi. «У мене є бобик. Тут за кущами. Можу пiдвезти. Ти б умилася», - каже вiн. «Гав-гав», - гавкаю я i старанно вмиваюся водою з калюжi. Вiн зiтхає. У нього є бобик. Я припиняю гавкати тiльки коли вiн питає, куди мене везти. Куди ж мене везти. Я називаю одну адресу, неподалiк є недорогий готель, а також - вбиральня, де я можу привести себе до ладу.
«У тебе є якась газета?», - питаю я дядька мента, його звуть Олексою. «Навiщо тобi? Почитати вночi схотiлося? Чи ти тут надумала сходити по-великому?» «Якщо є, то лiпше дай». На прощання вiн отримує з моїх рук японського журавлика. Це так зворушливо. Японський журавлик iз часопису «Факти» бiля серця чоловiка в однострої дядька мента. «Ти б той… пити припиняла б i не вешталася бiльше темними парками, добре? Можуть зачепити». Я обiцяю не вештатися. Вiн удає, що вiрить менi. Японський журавлик умощується пiд шклом. «Бувай, орiгамка», - каже вiн менi. Я салютую йому. Одне я знаю точно: менi потрiбна робота. Це я вирiшую шляхом до готелю.
XIV
«Ти читав таку дитячу казку, такий собi «Будиночок iз пряникiв»?» Батько неабияк зрадiв, коли я сказав йому, що хочу зайти до нього.
«То приходь сьогоднi, в мене вiльний день». «Менi здається,
чи ти смiєшся?», - запитав я його. Шкода, що телефоном
не видно виразiв облич. «Ти знаєш, мене знайшов дуже цiкавий
життєвий перiод, несподiвано, от наче весняна гроза. Жодних натякiв,
чисте небо, аж потiм тебе накриває вологим простирадлом».
«Це голос змiн». Я був переконаний, що це був голос змiн,
я почув їхнiй голос, величезних змiн у життi мого батька.
«Назва трохи тупувата. А хто автор? Ти будеш ставити дитячу
казку? Чи як це у вас називається, казка для дорослих, так?»
Батько любив вигадувати рiзнi нетрадицiйнi штуки. Поставити в академiчному
театрi казку, чом би нi? «Автори - брати Гримлiни».
Батько гигикнув. Його бiлий пес Ланс махнув хвостом i тицьнувся мордою
в горнятко з фiрмовою батьковою кавою. Кава з корицею. Лансовi чомусь
не сподобалося, вiн чхнув. «Так тобi й треба, не пхай усюди свого
носа, зараз нанюхаєшся корицi, i все, не почуєш звабливих
пахощiв кицьок, уже не кажучи про твоїх сучок». Батько, котрий
читає моралi Лансовi. Цiкава картина. Хоча, визнаю, що було б
набагато цiкавiше, коли б Ланс читав нотацiї батьковi. Ланс йому
не повiрив, особливо в частинi промови стосовно сучок. Вiн не хотiв
напружуватися та дослуховуватися до господаря. «Не зараз», -
вираз його пики був промовистий. Вiн хотiв, щоб його чухали, тому
бив мене по колiнi своєю важкою лапою.
«Казка - цiкава. Про дiтей, котрi набридли своїм батькам.
I тi вирiшили здихатися їх. Дiти втекли в лiс, але там знайшли коштовностi, повернулися героями, забезпечили всю родину, тому батьки їх вирiшили не чiпати». «Тату, ти розповiдаєш менi сучасний шизонутий американський мультфiльм чи казочку вiд порядних старомодних бюрґерiв?» «Присягаюся, це казка вiд класикiв казкоплiтства. Менi здається, що ти й Андрiй це мали читати в дитинствi». «Не пам'ятаю такого. Жахливий переказ. За це карати треба, за такi казковi iдеї». Батько посмiхався. «Менi здається, що мама могла б подати до суду i виграти його». «Мама багато на що здатна», - погодився батько. «Так, тим паче, що це зараз популярно. Права дiтей. Дитяча психiка. Вiдносини в родинi. Мама видавцiв по судах затягала б». «Це вже точно, я якось не думав у цьому напрямi».