Батько згадав про свiй вiк. Тобто вона - молода. Гарна, при формах молода дiвка. Котра таке робить у лiжку, що батьковi весело. Й не сумно з нею. Акробатка. Лiжкова акробатка i хвойда. «Вона молода?» «Молода. Але не першої молодостi». Батько мене дивує, тепер вiн демонструє невластиве йому хамство. Непритаманний йому темперамент вiн уже продемонстрував. «Вона прив'язується до мене, а менi це нi до чого». «Вона - молода, i ти до нестями закоханий». «Я не закоханий, тим бiльше до нестями». Батько пирхає. Мене не обдуриш. «Авжеж, що ти не закоханий, тому ти кричиш на неї у слухавку, погрожуєш, не хочеш рвати стосункiв, не витримаєш, якщо вона кине тебе. Скажеш, що нi? Будь чесним. Не зi мною, сам iз собою. Будь чесним».
«Я говорив не з нею. Я тобi казав це. Не з нею. Ти все чув? Я маю на увазi, всю розмову?» «Я чув доволi. Досить, аби зрозумiти, що ти розмовляв iз близькою тобi жiнкою. Iз коханкою. Їй щось
не подобалося, тобi щось не подобалося. Милi посваряться, потiм помиряться, так?» «Не так». А тепер батько демонструє впертiсть.
Добре, залишаємо його в спокої, чи нi? «А з ким ти говорив?», -
мiй голос випереджає мої думки, долає мої сумнiви.
Ми поспiшаємо говорити. Завжди. Усi ми. От зараз батько вiдмовляється
зi мною розмовляти. «Я говорив не з нею. Я говорив не з
жiнкою. Я й так сказав забагато. Менi здалося, що я можу подiлитися
з тобою деякими речами, менi б не хотiлося помилитися в тобi, синку.
I ще одне. Тобi не потрiбно знати бiльше, просто повiр менi».
Вiн зiтхає, я помiчаю, що бiля його очей кольору джинсiв варенок та на лобi кривлять пики зморшки. Вiн утомився через цей допит. «Скандинавський тип, трохи кволий».
«Она хоть бывшая, но подданная русская, она такая же москвичка, как была», - довiрливо проспiвав Олєг Мiтяєв. Боже мiй, навiть тодi, коли нiчого менi не нагадувало про неї, коли я переймався долею iншої людини, коли на мене чекали вiдкриття, подарованi власним батьком. Одна випадкова фраза, пiсенний рядок, знову зворохоблював мої почуття. «Ти можеш це вимкнути?», - спитав я в батька. «Можу. Але менi здається, що кожен чує те, що сподiвається почути. Нi?» Я нiколи не говорив iз батьком про Алiсу, навiть мимохiдь, вiн її не знав. Вiн знав про iснування дiвчини, котра вдерлася в моє життя, але це його мало бентежило. Вiн був людиною, яка захоплюється та цiкавиться багато чим, насамперед, пов'язаним iз творчiстю, iз самого початку йому не була цiкавою дiвчина, в яку закохався його старший син. Батько вважав, що таких дiвчат у мене та Андрiя буде безлiч. У кiлькостi вiн не помилився, вiн схибив в аналiзi моїх почуттiв.
«А що б ти сказав, коли б я зараз почав вантажити тебе iсторiєю моїх почуттiв до Алiси?» «То її звуть Алiсою? Можна ж звати її Лiса. Смiшно». «Що смiшно?» «Нiчого, це менi - смiшно. Тобi смiшно не буде». «Подiлися, може, й менi буде смiшно, звiдки така впевненiсть, що менi не буде смiшно? Менi здавалося, що почуття гумору в нас схоже». «Не заводься. Краще не треба. Знаєш, я трохи втомився, довiв ти свого старого батька». «Бачиш, ти мене також не заспокоїв». I мiй батько хоче чути про себе, а не про iнших. Людськi пихатi створiння, закоханi у власне життя. Де ви, люди, що вмiють слухати? Агов, де ви? Люди, що створенi вислуховувати героїв? Я вас не бачу. Такi вже ви непомiтнi. Мене змушують мати мужнiй та сильний вигляд, переконливий, переможний, чоловiчий, тiльки тому, що нiкому не цiкаво спостерiгати мої слабкостi.
«То тобi з нею весело, - констатую я. - Тобто не сумно. До речi, де ти її надибав, не скажеш? Менi цiкаво, де зараз можна надибати такого веселого екземпляру. Зрозумiй мене правильно, я теж хочу скуштувати щастя, твiй син - одинак, не забув? Йому так само, як тобi, а може, й бiльше, потрiбна молода незакомплексована хвойда, такi собi лiки вiд нудьгування». Батько демонстративно зачиняє дверi, але наражається на перешкоду. Це -
мiй черевик. Модний, блискучий, австрiйський. «Зараз пошкоджу», - попереджає батько черевика, саме черевика, а на мене, бо на мене
вiн не дивиться. Ланс - однодумець батька. Вiн не вийшов мене
проводжати. I це пiсля того, як я дозволив йому заслинити мої
вишуканi iталiйськi штани. Я йому це запам'ятаю. Поводиться
як останнiй кiт.
«Ми запiзнались у пивницi». Про iсторiю знайомства батько
наважився розповiсти не черевикам, а менi. Може, подумав, що мої
черевики - нiмецькомовнi й не дотумкають. «Це теж було смiшно.
Вона сама до мене пiдiйшла. Я пив наодинцi коньяк, прокручував у головi варiанти трактування ролi. Розглядав спортивну мозаїку на стiнах. А тут вона. Скрутила таку мармизу, ти би бачив. Вона на мене довго дивилася, а потiм пiдiйшла. Схилилася надi мною, витягла звiдкись муху i сказала: «Ви не проти, якщо я втоплю її у вашому коньяку? Це її остання воля, бiдолашки. Її звуть Жужу, вона iз Францiї. З пiвдня Францiї. Це її заповiт. Вона невилiковно хвора». I вона поклала муху в мого келиха, ще й притопила її пальцями». Я сказав, що треба бути ненормальною людиною, щоб такого утнути. «А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можна познайомитися з вами? Вона вiдповiла: «Авжеж. Теодозiй.» «Дуже приємно». «Але ви мене можете звати Телiсфором… Тобi хiба не смiшно? Бачу - нi». Сподiваюся, що вона не вб'є батька якось вночi. Бо їй раптово стане нудно. Очевидне куку, як на мене.
«Тату?» «Чого?» «Я тебе нiчим не образив?» «Нi, синку. Це я перевищив лiмiти вантажу. Вибач, старий». «Перевищив? То наша авiакомпанiя скачає з вас величезнi штрафи, не турбуйтеся, ми не залишимо це поза нашою пильною увагою, сер». Батько простягає менi руку, я потискаю її. Хай би хто вона була, однаково не заслуговує на те, щоб такий чоловiк, як мiй батько, вважав її цiкавою, зраджував заради неї дружину та просив вибачення в егоїстичних синiв. Ще й не гарненька, ще й не першої молодостi, ще й цiлковито ненормальна, ще й на iм'я, Боже мiй, як воно? Телiсфор. У наш час мати таке iм'я - Господня кара. Їй лiкуватися треба, а не солiдних чоловiкiв по барах чiпляти. «Телефонуй, гаразд?», - умовляє батько. «Та ти втомишся здiймати слухавку, старий», - запевняю його я. Але, як ведеться, спливло багато часу доти, доки в його хатi пискнув мiй дзвiнок. «Людi - блєдi». Отож бо й воно.
XV
«Алiса працює». Каже менi моя вiзитiвка. Така солiдна панi в бiлiй сукнi та золотих босонiжках. Такi - завжди правi. Ще вона повiдомляє, де саме працює Алiса, ким саме працює Алiса, за якою адресою вона працює i як їй можна при нагодi зателефонувати, надiслати факс або електронне повiдомлення. Алiса працює вже третiй тиждень. Уранцi вона ледь встає, а вночi не може заснути. А ще вона, тобто я, почала говорити про себе у третiй особi. Позаяк робота прес-агента дуже шкiдлива для Алiсиного здоров'я. До того ж Алiса забагато п'є. Учора додому її донесли стороннi хлопчики, котрi несли її, як спиляне дерево та мацали її цицьки. На здоров'я, назагал. Пальцям треба на чомусь тренуватися. Я ж нiчого не вiдчувала.
Звiдки, питається, цi стороннi хлопчики взялися? Їм мене передав один мiй колега. Не витримав, iмовiрно, моєї сп'янiлої ваги, сердега. Кволько нещасне. Хоч скiльки криви зарозумiлого писка, а качатися не завадить. Зле було в iншому, зле було в тiм, що Алiса вiдмовлялася назвати йому свою адресу. Нi, вона повiдомила район, поверх та квартиру, про це вiн i сам знав, але чомусь не хотiла казати, за якою адресою знаходиться ця квартира. Колега трусив Алiсу i навiть схопив її за носа та добряче крутнув, але вона вперто мовчала. «Убив би, сука». Я мовчала, наче Зоя Космодємянская. «Вiшайте, всiх не перевiшаєте». Тодi вiн узяв таксi, назвав приблизну адресу. Вiдтак поклав Алiсу на суху запилюжену землю. «Навiщо пiсля ризького бальзаму, горiлки з перцем, пива знову пити горiлку без перцю? Що в цьому рядковi було зайвим?» «Орленок, орленок, взлети выше солнца и землю с высот огляди!»
Тим часом колега знайшов хлопцiв, яким не вистачало на горiлку, та попросив донести Алiсу додому. Адресу, де стоїть її дiм, вiн знав приблизно. Квартиру - точно, поверх - точно, а от дiм - нi. Багато схожих будинкiв у цьому районi. Але хлопцям дуже кортiло горiлки, i вони подумали, що Алiсi байдуже, куди вони зрештою її вкинуть. Вони мали рацiю. Алiсi було настiльки пофiг, наскiльки може бути пофiг такiй п'янючiй бабi, як вона. «При пiхвi та при роботi, зрозумiло?» Б-б-е-е-е-е. Своєю байдужiстю вона провокувала їх, тому вони подумали, що коли нема горiлки, треба користувати з того, що є. От, наприклад, iз цих цицьок. Чомусь насамперед їх цiкавили її цицьки. Алiса не дуже часто ними пишалася. Можна сказати, не перса то були, а натяк на перса, але їм вистачало й натяку. «Ану, кажи адресу», - гримали пiдлiтки, вiдриваючись вiд процесу зминання цицьок. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз». «Як ти гадаєш, вiн iз нею зустрiчається?» «А дiдько його зна. Не знаю, з такою зустрiчатися, це - повний торбець».