Її мати вiдчинила дверi, вона була заспана. «Лесе, це
ти? Заходь. Та нi, не вибачайся, я не сплю, прийшла з магазину, помiряла тиск - пiдскочив, холера ясна. От прилягла трохи вiдпочити й закуняла. Є якiсь новини?» спитала. Так, начебто все зрозумiло, Алiси тут не було, не було навiть її голосу в телефоннiй слухавцi. Я не хотiв хвилювати її мами, сказав, що сам зайшов дiзнатися, чи немає нових вiстей. Новин не було, не було навiть листiвок.
Ми одночасно зiтхнули. «Ти ж знаєш, яка вона?» «Ви
ж знаєте, яка вона?» Так само водночас. «Якщо щось почуєте…» «Обов'язково. I ти також». «Одужуйте. До побачення».
Я мiг вiдiмкнути дверi ключем, але руки були такi холоднi, що не мiг iз ним упоратися. Мама вiдчинила. Я побачив легку парку батька. Синю з двома бiлими смугами. Менi вона дуже подобалася. «Родина у зборi, - кривувато всмiхнувся я. - Андрiй теж тут? Iз усiма андрiятами?» Мама, вдягнена в якесь супермодне дрантя теракотового кольору, пiдставила щiчку, вiдполiровану єгипетською засмагою, для поцiлунку. Батько протягував засмаглу руку - для потискання. «Андрiя немає, вони пiшли до Лялькового театру. Я й сам тут випадково опинився, привiз мамi смачних грецьких равликiв. Василь привiз iз Афiн оливок i равликiв. Вiн навiз багато, о, до речi, а тобi потрiбнi?» «Нi, дякую, татусю-турбусю. Знаєш, а я щось не помiтив твого авта бiля пiд'їзду». «Мене пiдвезли». Я вiдразу зрозумiв, хто саме його пiдвiз. «А, поталанило тобi», - протяг я i пiшов у кухню, там поралася мати.
«Ти не посварився з батьком, любий? Чи менi здалося?» Мамине чуття на непорозумiння лiпше за нюх будь якого мисливського собаки на пiдранка. Цього ще бракувало. Я вiльно розсiвся на м'якому диванчику. «Ма, та ти що, хiба батько вмiє з кимось сваритися?» Мама засмiялася. Я знав, що треба говорити, ще в дитинствi я допетрав, яка в нас полiтика партiї. У нашiй сiм'ї хист сваритися був притаманний лише мамi, бiльше такого хисту нi в кого не мало бути. «Плiткуєте? - Батько вповз у кухню. - От мама думає, що ми з тобою сваримося, це ж треба таке вигадати! Ми - i сваримося, га, старий?» Я сподiвався, що батьковi вистачить клепки щезнути. В його очах я помiтив невиразну тривогу. «До речi, поглянь, який у батька чудовий вигляд. Просто красень. Ми забезпечили вам чудовi гени, то де ваше синiвське «дякую»? Вiд Андрiя годi чогось дочекатися, але де твоє?» Мама у своєму репертуарi.
Ха, «чудовий вигляд» у нього. Було би з чого дивуватися, люба мамо. Авжеж, чудовий вигляд, та в нього ж немає нiякого застою сперми. Можна мати чудовий вигляд, коли до твоїх послуг молода волога пiхва, що увечерi та вранцi ще й одсмокче залюбки. Я над силу посмiхнувся. «Мамо, ми з Андрiєм увiк не розрахуємося з вами, i наша вдячнiсть не має меж, - запевнив я її. - Взагалi, я приїхав переконатися, що в тебе все гаразд. Переконався - у вас все добре (наголос на словах «у вас»). А тепер можу йти деiнде зi спокiйним серцем».
«Ну, то па-па, синку, па-па». Мама не з тих, хто виснутиме
на шиї й волатиме: «Синку, побудь зi мною ще трохи». «Йди вже. Та не забувай своїх «старих». Добре, що й у тебе все добре. Але було би ще краще, якби в тебе було неспокiйне серце». Мама не витримала, вона натякає на те, що я не знайомив її з жодною дiвчиною вiд часiв Галi. А раз не знайомив - значить, нема або (це неприпустимо) я її приховую вiд маминого хвацького ока. Я всмiхаюся якомога ширше та вiдмахую їм рукою: «бувайте». Воно ж - «вiдчепiться, люди добрi, тихенько та любенько».
Я виходжу з пiд'їзду, на мить менi здається, що неподалiк я бачу Алiсу. «Алiса в туманi». Вона тримає на повiдку великого бiлого собаку. Собака б'є хвостом, наче комусь радiє. Але Алiса хутко кудись його потягла. Трушу головою. Блiн, як же менi здихатися її? «Краще б не бачити, - скриплю собi пiд носа. - Краще б нiколи не бачити». Я злий на себе. Я злий на Алiсу. Я злий на маму. Нi, насамперед, я злий на батька. Не знаю, чому. Менi здається, що вiн украв у мене щастя. Вiн милується з якоюсь неповнолiтньою хвойдою, а я марю привидами дитинства. «Гумберт Гумберт, блiн», - думаю я й нiяк не можу вгамуватися. «От сука. Всi - суки», - знесилено кажу я. «От сука!! Ненавиджу», - пiдвищую голос. «Сам ти - козел», - каже менi iнтелiгентна бабуся в бiлих шкарпетках, до того ж болiсно б'є мене торбою по колiнах. Такi бабусi завжди дадуть собi раду. Що там у її торбi? Цеглини, як батони, чи батони, наче цеглини? Я ховаюся вiд неї у власному автомобiлi. Цього ще бракувало, щоб мене вбила якась стара батоном/цеглиною пiд батькiвським домом («началом начал»). Це вже нi. На сьогоднi менi вистачить угодованого вигляду батька.
«Ми можемо кудись пiти, чи ти можеш зайти до мене?», - питаюся Iвана. Судячи з його голосу, вiн нiкуди не вийде. «А може, краще ти до нас?» Не краще. Я налаштований рiшуче. «Ти ж менi друг, так?», - обережно розпочинаю шантаж. Iван каже, що вiн менi друг, аякже, як я мiг подумати, що вiн менi не друг, але дружба, - патетично каже вiн, - це таке поняття, вiд якого всiм має бути свiтлiше на душi. Це означає: «Давай до нас». Але вiд мене важко вiдкараскатися. «Вано, ти менi потрiбний зараз i тут. Або в барi. Але не у вас». «Зараз буду, - буркотить Iван. - Ковбаси хоча б купи, а то вiчно в тебе якась травичка замiсть їжi». «То чого?» Iван похмурий, нарештi дiстався мого помешкання. «Тобi тут i вiдразу розповiдати, чи ти може роздягнешся, пройдеш, мо' чогось вип'єш, з'їси?»
Iван пройшов, скинув куртку, плюхнувся на стiльця, вчепився в жирну канапку. Мiй надiйний друзяка Iван. «За що першу?» «За те, що ми такi молодцi», - традицiйно розпочав тостування я. «Поїхали», - каже Iван. Я пам'ятаю, що у восьмому класi у своєму творi на тему «Ким ви хочете стати?» Iван писав, що хоче стати Гагарiним. Саме Гагарiним, а не просто космонавтом. Максималiст i першопроходець, Iван. Я повiльно почав розповiдати. Про те, як ледь сьогоднi не помер, бо мене хотiла забити батонами одна незнайома бабуленцiя. Iван посмiхнувся. «Ти сам наразився. Тому що треба свого базару вряди-годи пильнувати. Це ще добре, що твої «комплiменти» почула бабуся, а не якiсь мiцнi лабузяки».
Далi я правлю про те, як мiй батько зраджує матiр iз молодою шльондрою, а мати на довершення пишається з його чудового вигляду, аж гидко. Iван пiдводить брови. «Знаєш, це таке. У його вiцi майже з усiма трапляється, а з ким не бува, той - дурень. Хочеться свiжого, розумiєш? I потiм, поясни менi, ти йому що, заздриш? Маму шкода, чи що? Має ж у тобi бути чоловiча солiдарнiсть? Ти колись теж будеш старим, i, якщо в тебе буде дружина, де запорука, що ти її не зраджуватимеш?» Я кажу, що запоруки жодної. I, нарештi, розповiдаю Iвановi про те, як бачив Алiсу, потiм примару Алiси i як вона на мене вiдреагувала. Тобто сама Алiса - нiяк, а її марево зникло, допiру мене побачило. Iван стогне, i, не чекаючи тосту, випиває п'яту чи шосту чарку. «Iз цього й треба було починати. З цiєї… з цiєї…» Емоцiї Iвановi випереджають його слова, з виразу його обличчя я розумiю, що вiн хоче сказати з приводу Алiси. Нiчого хорошого.
«Не кажи про неї такого, бо пожалкуєш». «Якого
такого? Я й не кажу». «Кажеш». «Не кажу». «Кажеш». «Де я казав?» «Нiде. Ти подумав». «Нiчого я
не думав. Ще нiхто не мiг ухопити мене за думку». «Нi, ти
подумав». «Не будь вiслюком, я про неї не думав, це ти
в нас про неї думаєш». «Нi, ти думав». «Не
про неї». «Та ну? А про кого?» «Про тебе».
«Про мене таке мерзенне?» «Чому це мерзенне?» «Тому.
Ти би бачив свої очi. З такими очима не думають про щось приємне». «Я - думаю». «Ти не думаєш». «Я тобi вiдразу казав, що я не думаю, а ти почав верещати, що я думаю,
ще й щось мерзенне». «А то. Ти думав мерзенне про Алiсу». В нашу розмову втручається дзвiнок. Я розумiю, що то дзвонять у дверi. «Я нiкого не чекаю, - дивлюся Iвановi у вiчi. - Може, ти на когось чекаєш?» «А. Так. Ми обидва чекаємо, просто ти поки що про це не знаєш. Забув сказати. Вiдчиняй. Це прийшов Алекс». «Хто?» «Ти ж не проти. Я подумав, що Алекс буде тобi у пригодi». Звiсно, як же я без Алекса. Без Алекса я нiкуди. Блi-i-i-iн.
«Буває ж таке», - каже Алекс, вiдколупуючи ковбасу
з канапок i поглинаючи її без хлiба. «Не роби цього, це мене бiсить», - кажу Алексовi, намагаючись вiдiбрати в нього ковбасу. «Припини це. Лесе, не займай його. Вiн голодний, кожен їсть, як йому зручно. Тобi що, шкода ковбаси?», - Iван на сторожi Алексових iнтересiв. Менi не шкода ковбаси. Нi, шкода.