Матіс повернувся до Бонда і дослухав його оповідь до кінця.
— Merde[90], тобі пощастило, — сказав, коли Бонд завершив. — Вочевидь, бомба була призначена тобі. Щось не спрацювало. Вони збиралися кинути її і сховатися за деревом. А вийшло зовсім навпаки. Ну нічого, з’ясуємо... — він зробив паузу. — Цікаво вийшло. Здається, ті хлопці взялися за тебе всерйоз, — Матіс виглядав ураженим. — Як ці sacre[91] болгари взагалі планували відходити? І навіщо їм ті яскраві червоні й блакитні футляри? Треба пошукати рештки червоного.
Матіс почав гризти нігті. Він був збуджений, очі блищали. Справа набула загрозливих та драматичних обертів, і тепер він був задіяний у ній з потрухами. Зараз його завдання не обмежувалося необхідністю тримати піджак Бонда, поки той битиметься з Ле Шифром за картярським столом. Матіс скочив на ноги.
— Гаразд, випий чого-небудь, пообідай та перепочинь, — наказав Бонду. — Щодо мене, то треба швиденько все з’ясувати, поки поліція не позатоптувала усі сліди чоботищами.
Матіс вимкнув радіоприймач і енергійно махнув на прощання рукою. Ляснули двері, в кімнаті запанувала тиша. Бонд трохи посидів біля вікна, радіючи, що залишився живим.
Згодом, коли він допивав перше віскі з льодом і роздивлявся паштет з гусячої печінки та охолодженого омара, які щойно приніс офіціант, задзвонив телефон.
— Це — мадемуазель Лінд, — голос був тихим і стривоженим. — 3 вами усе гаразд?
— Так, цілком.
— Рада це чути. Бережіть себе, будь ласка, — вона повісила слухавку
Бонд стріпнув заціпеніння, узяв ножа і вибрав найтовстішу підсмажену грінку.
Раптом у нього сяйнула думка: двоє їхніх убито, а на моєму боці на одного союзника більше. Непоганий початок.
Він вмочив ножа в окріп у склянці, що стояла біля горщика зі страсбурзької порцеляни, та подумки відзначив: треба залишити офіціантові подвійні чайові за цей пречудовий ланч.
ROUGE ЕТ NOIR
Бонд мав намір сісти за гру, що могла розтягнутися до ранку, бадьорим після доброго відпочинку. На третю годину дня він запросив масажиста. Коли залишки обіду забрали, Бонд сидів біля вікна, спостерігаючи за морем, поки в двері не постукали. На порозі стояв масажист-швед.
Масажист працював мовчки, довго розминаючи Бонда від ніг до шиї, знімаючи напруження з тіла і надаючи спокій натягнутим нервам. Навіть розлогі синці на лівому плечі та боці припинили нити, і, коли швед пішов, Бонд забувся глибоким сном без сновидінь.
Він прокинувся ввечері, відчуваючи себе повністю відновленим.
Прийнявши холодний душ, вирушив до казино. Оскільки минулої ночі відчуття гри було втрачено, зараз мав повернути зосередженість, яка частково ґрунтувалася на математичному розрахунку, частково — на інтуїції і, за розміреного пульсу і сангвінічного темпераменту, становила суттєвий елемент будь-якого гравця, націленого на виграш.
Бонд був природженим гравцем. Йому подобалося сухе шелестіння карт при їхньому тасуванні, та нескінченний прихований драматизм, що відчувається у нерухомих фігурах навколо столів під зеленим сукном. Подобався йому солідний та звичний комфорт гральних салонів та казино; м’які підлокітники крісел, бокал шампанського чи віскі під рукою, ненав’язлива увага з боку вишколеного персоналу. Його забавляла абсолютна неупередженість рулеткової кульки чи гральних карт і при цьому їхня споконвічна суб’єктивність. Подобалося поєднання глядача і гравця в одній особі та зі свого крісла впливати на долі й учинки інших людей, коли доходила його черга казати насущне «так» чи «ні», розуміючи, що ймовірність успіху — п’ятдесят на п’ятдесят.
Та найбільше йому подобалося, що відповідальність за дії лягає тільки на гравця. Вихваляти чи картати — нікого, крім самого себе. Тут талан був слугою, а не господарем. Його слід сприймати несерйозно або вичавлювати до останньої краплі. Однак слід відрізняти талан від помилкового відчуття уявно обчисленої імовірності, бо в азартних іграх смертний гріх — вважати погану гру невдачею. Тим часом удачу в усіх її проявах треба любити, а не жахатися. Бонд уявляв удачу в образі вродливої жінки, якої слід домагатися ніжністю, а не хапати брутально, ніколи не переслідувати чи добиватися силоміць. Проте він міг щиро визнати, що ні карти, ні жінки не примушували його страждати, хоча одного дня — і він сприймав це як даність — любов чи вдача поставлять його на коліна. І коли це станеться, він знав, що його затаврують тим самим клеймом, яке частесенько бачив на інших — готовністю заплатити ще до програшу та визнанням власної недосконалості.