— Що таке, люба? — стурбовано запитав Джеймс.
Веспер, не відриваючись, дивилася на незнайомця.
— Чоловік з фургона, — мовила здушеним голосом. — Той, який нас переслідував. Я впевнена, це — він.
Бонд ще раз озирнувся. Хазяїн обговорював меню з новим клієнтом. Абсолютно звичайна сцена. Вони обмінялися посмішками з приводу якогось пункту із переліку страв; замовлення було зроблено, позаяк месьє Версуа забрав меню, наприкінці вони обмінялися кількома фразами щодо вина, і хазяїн відійшов.
Чоловік, здається, помітив, що за ним спостерігають. Він повернувся і мигцем поглянув у бік парочки, але без жодної зацікавленості. Потім потягнувся до портфеля, що стояв на сусідньому стільці, дістав газету і, поклавши лікті на стіл, заглибився у читання.
Коли незнайомець повернувся до них обличчям, Бонд помітив, що одне його око прикрите чорною плямою. Не пов’язка на тасьмі довкола голови, яка прикриває око, а щось ніби схоже на монокль. За винятком цієї деталі, чоловік виглядав дружелюбним, був середнього віку, зі зачесаним назад брунатним волоссям та, як помітив Бонд під час його бесіди з хазяїном пансіонату, великими білими зубами.
Джеймс звернувся до Веспер:
Тоді, люба, у нього невинний вигляд. Ти впевнена, що це — той самий чоловік? Дивно очікувати, що в готелі ми будемо єдиними постояльцями.
Обличчя Веспер усе ще нагадувало білу маску. Вона обома руками вчепилася за край стола. Бонду здалося, що дівчина ось-ось зомліє; він навіть підвівся, щоб підтримати її, але вона жестом зупинила його. Потім квапливо потягнулася за бокалом вина й одним духом вихилила його. Її зуби так сильно стукали об край бокала, що довелося тримати його обома руками. Поставивши бокал на стіл, вона похмуро глянула на Бонда:
— Упевнена, той самий.
Джеймс спробував урезонити дівчину, але вона пропустила умовляння повз вуха. Кілька разів кинувши через плече Бонда погляд, сповнений дивної приреченості, заявила, що у неї розколюється голова і до вечора бажає залишитись у кімнаті. Потім Веспер вийшла з-за столу і, не обертаючись, рушила до виходу.
Щоб заспокоїти її, Бонд замовив каву, а тим часом швидко пройшов на задній двір. «Пежо», що стояв там, насправді нагадував чорний фургон, який вони бачили недавно, але з таким самим успіхом це міг бути один з мільйонів інших, що їздять французькими дорогами. Джеймс заглянув усередину, але салон виявився порожнім, посмикав задні дверцята — зачинено. Запам’ятавши паризький номер автівки, Бонд швидко пройшов у вбиральню поруч з їдальнею, спустив там воду і вийшов на терасу.
Чоловік з чорною плямою, зайнятий ланчем, не звернув на нього уваги.
Джеймс опустився на стілець Веспер, щоб мати змогу бачити незнайомця.
За кілька хвилин той попросив рахунок, заплатив та пішов. Бонд почув, як у дворі запрацював двигун «Пежо», і автомобіль поїхав у напрямку Руаяля.
Месьє Версуа, коли той знову підійшов до столика, Джеймс пояснив, що мадам, на жаль, перегрілася на сонці. Вислухавши співчуття, а також міркування щодо того, яка небезпечна тутешня погода, Бонд мимохідь поцікавився недавнім відвідувачем:
— Він нагадав мені приятеля, який також утратив око. У нього така ж чорна накладка.
Хазяїн відповів, що ніколи раніше того не бачив. Ланч незнайомцеві сподобався, і він додав, що днями, коли знову проїжджатиме мимо, завітає на обід. Судячи з акценту, той — швейцарець. Мабуть, якийсь роз’їзний агент, котрий торгує годинниками. Як, напевне, жахливо жити без ока! Та ще постійно стежити за тією клятою пов’язкою. Мабуть, уже звик.
— Це все дуже сумно, — погодився Бонд. — Вам теж не пощастило, — він кивнув на порожній рукав хазяїна. — А от мені пощастило.
Вони поговорили про війну. Потім Бонд піднявся.
— До речі, — сказав, — я маю заплатити за телефонний дзвінок, який мадам зробила зранку. Вона телефонувала до Парижа. Номер на Єлисейських, здається, — додав, пригадавши, що саме там міститься контора Матіса.
— Дякую, месьє, але ми вже полагодили цю справу. Я вранці розмовляв із Руаялем, і дівчина на комутаторі сказала, що одна з моїх гостей телефонувала до Парижа, але абонент не відповів. Вони спитали, чи не хоче мадам зателефонувати ще раз. Прошу пробачити, месьє, це просто вилетіло у мене з голови. Чи не може месьє перепитати мадам? Але телефоністка сказала, що телефонували у район Інвалідів[169].
СПИ, МОЯ КРИХІТКО
Наступні два дні минули майже так само.
На четвертий день зранку Веспер поїхала до Руаяля. Таксі забрало її, а потім привезло назад. Вона пояснила, що в неї закінчилися ліки.
169
Les Invalides — архітектурна пам’ятка, будівництво якої розпочав Людовік XIV у 1670 р. як притулок для інвалідів війни. Сьогодні цей комплекс охоплює музеї, монументи та некрополь військових.