Правда це чи ні, хто його зна. Історична наука — річ суб’єктивна. В ній межа поміж правдою та вигадкою тонесенька, як штрикайлик у комахи. Але про те, який штрикайлик у комахи, поговоримо іншим разом. А зараз повернімося до тієї моторошної події, яка так сильно похитнула королівський трон.
Отож одного похмурого дня, коли здавалося, що чорні хмари ось-ось розчавлять поржавілий дах королівського палацу, найбільш тиражна газета Кома вийшла з убивчою новиною. Посилаючись на надійне джерело з королівського оточення, газетний правдоруб викрив страшну державну таємницю.
Виявляється, Старко придбав десь за кордоном персональний вітрильний човник і, користуючись своєю статусною безкарністю і вседозволеністю, плавав на далекий дивовижний острів, що знаходився десь якнайдалі у Брудному морі!
Пікантний нюанс полягав у тому, що на цьому острові на чудернацьких деревах росли всілякі смаколики, за які в крамницях пихатої та закабанілої Ковбаси викладали значні валютні кошти. А тут — зривай безкоштовно і їж, хоч трісни. І неймовірно боляче різонуло по серцю вразливих комікян те, що цей пережиток минулого, Старко, зривав їх та їв, зривав та їв!
Після цього інформаційного шоку у хворобливій свідомості добропорядних громадян Кома виникали гастрономічні натюрморти, що підкуповували своїм вбивчим реалізмом. Ось на яскраво-зеленому кущі дозріває ніжне, неймовірно запашне копчене сало. А зовсім поруч, на розлогому дереві, звисають китиці вареників із сиром та чорницями. Від таких гастрономічних фантазій у комікян активно виділялася жовч разом зі шлунковим соком і, як наслідок, — різь в районі печінки та печія з довготривалою гикавкою.
Але особливо нестерпно у пересічних читачів газет боліла душа. Як же все-таки це підло — обжиратися задарма делікатесами у той час, коли трудовий народ королівства не вміє плавати та не має ніяких плавзасобів, щоб дістатися до цього диво-острова. Це вже була не просто образа, а люта народна ненависть. І чорна заздрість тут взагалі ні до чого. Для гордих мешканців Кома найважливішою була СПРАВЕДЛИВІСТЬ!
Старий король був приречений.
Але щоб повалити антинародний режим тирана-ненажери потрібен був справжній герой, незламний богатир, як у казках мовиться, — Добрий молодець.
Жив у нашому стародавньому королівстві такий Добрий молодець, або, як його називали друзі і колеги по роботі, — Добромол.
Працював Добромол в дружному трудовому колективі однієї популярної корпоративної газети натискачем знаків оклику, чи інакше кажучи — натискачем-окликачем. І був Добромол найкращим окликачем в цілому незалежному королівстві.
Він мав особливий талант. Адже тільки дилетант може подумати, що все так просто — взяв і вліпив у написаний кимось текст палицю з крапкою. Ні, дорогенькі, висококласний натискач-окликач, а Добромол був саме таким, міг з порожньої занудної інформаційної жуйки зробити яскравий та глибокий за змістом акорд. Не вірите?
Я ось не полінувався і за невеличкий могорич дістав із казкового архіву кілька газет того часу з шедевральною працею Добромола. Час не пошкодував ці газети, — вони пожовкли, перетворившись на такі собі жовті папірці. Але руку справжнього майстра було видно одразу. От, наприклад, написав собі один посередній писака: «Баби в полі збирають картоплю». Примітивна банальщина, зовсім не чіпляє. Окликач-початківець може засандалити знак оклику наприкінці речення. І що? Стане краще? Ні, та ж сама фігня.
Але не таким був наш красень Добромол. Оцініть його професійний почерк: «Баби в полі!..» і бац — знак оклику, який просто змінює сприйняття реальності. Миттєво у допитливих головах вдячних читачів виникають зовсім інші образи, в яких так ненав’язливо мерехтить загадка і еротичне забарвлення. І вже зовсім не важливо, що вони там в полі витворяють з тією картоплею! У читача позитивні емоції, натхнення та прилив сил у нижній частині тіла. А наш митець-самородок і на цьому не зупинявся. Він міг у творчому екстазі і смайлик після знака оклику втулити. Погодьтесь, зовсім інша справа, справжній талант, який не прокуриш і не проп’єш.
Вельмишановний ґазда — мажоритарний власник газети, завжди підтримував Добромола та його мистецтво, що сприяло зростанню накладу газети. Ґазда був досвідченим не лише в бізнесових розборках, але й в політичній грі. Його першого уперіщила думка, що знак оклику у вправних руках Добромола може стати цвяхом у труні Старко і його посіпак, які вже до нестями набридли всьому поважному товариству.
Добромол отримав непогані гроші і харчі хороші, а головне — можливість без жодних обмежень творити на сторінках розкрученої газети.
І ось настав той знаменний день, що повністю змінив присипану пилом століть історію нашого королівства. Наближалися, як грім серед ясного неба, перевибори короля.
Пресслужба Старка, як завше, розпихала проплачений рекламний матеріал по всіх газетах Кома. Нічого цікавого, звичайна понтова заказуха: «Наш Старий король одразу після виборів має сісти на свій золотий трон, щоб особисто подякувати своїм вірнопідданим за своє переобрання». До речі, чергова показуха і окозамилювання. Щоб ви знали, трон Старко був насправді не золотий, а дерев’яний, просто пофарбований у яскраво-жовтий колір. Але фірмова фішечка Добромола радикально змінила сенс казенного прес-реліза. «Наш Старий король одразу після виборів має сісти!» — бац-форзац, знак оклику. Саме з таким вбивчим заголовком, завдяки сміливцю Добромолу, вийшла газета досвідченого ґазди.
Народ читав і голосив від щастя, прославляючи хвацькість та відвагу славетного натискача-окликача. Слава про незрівнянну хоробрість Добромола рознеслася з весняним вітром по всьому королівству, і вдячний народ, розмазуючи по обличчю сльози розчулення, обрав героя-окликача своїм королем.
Молодий король Добромол із розумінням поставився до волевиявлення свого народу. Він був дуже енергійним молодиком, знавцем справжніх сподівань і прихованих бажань комікян, що скинули іго тирана Старка. Саме тому, без зайвих зволікань, монарх-подвижник з ентузіазмом бугая-заплідника взявся за справу.
Добромол залізною рукою під радісне народне улюлюкання викинув з королівського палацу стару знать, що оточувала Старка довгі роки. Ті, кого викидали з верхніх поверхів, дуже пошкодували, що бюджетним коштом виклали бруківкою площу біля палацу.
В перший день свого правління Добромол добре поснідав і, особливо не заморочуючись, сформував Королівську раду. До складу вищого органу королівської влади увійшли друзі дитинства монарха, родичі його тендітної красуні-дружини, а також сусіди з нижнього поверху багатоповерхової хатинки, де до останнього часу мешкав Добромол. Ну що тут сказати? Сусідам просто пощастило.
Напередодні, після чергового банкету, думаючи про тяжку долю свого народу, Добромол заснув від перевтоми на унітазі. Ну і не закрутивши вентиль крана, бідося, затопив якусь місцеву алкашню, що проживала поверхом нижче. Щоб не витрачатися на ремонт комуналки, заощадливий король змушений був зарахувати цих добре відомих у найближчому генделику осіб до складу королівських радників. Отож, як ви переконалися, всі обранці вінценосноного стратега були люди поважні, високоосвічені, здатні на високому професійному рівні допомогти Добромолу у важкій праці державотворення.
А очолити королівську раду монарх-реформатор довірив надзвичайно суворій та неймовірно мудрій людині-загадці. Він був настільки загадковий, що ніхто навіть не знав, як його звуть. Де знайшов Добромол цю людину-грудомаху, не знала навіть королівська теща. Але безмежні чисті криниці емпіричних знань, постійні відвідувачі задрипаних генделиків, чухаючи свої червоні носи, розповідали, що цей мудрагелик був унікальним знавцем всіх політичних таємниць королівської кухні. Бо працював на цій самій кухні хліборізом. З перших днів своєї важкої праці він зненавидів цих зажерливих аристократів, що наминали нарізаний його мозолистою рукою хліб. Особлива лють переповнювала його велике серце, коли ці дармоїди намазували на рівно порізаний кусень хлібчика товстенний шар масла, а зверху — тонесенький шар червоної, а то і чорної ікорки. Вбив би їх просто за це хліборіз, коли б міг. І збираючи недоїдки та крихти хліба, він мріяв... Зрозуміло про що — звільнити трудовий нарід від цих жадібних упирів.