І настала неділя - остання Оленчина дівоцька, на другу суботу прохано вже дружок на дівич-вечір, - вставши вранці, Ганнуся почула якусь зайшлу в собі переміну: її обида ствердла й звузилася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа - і аж застогнала з полегші, провівши подушечкою пальця по прохолодному, як давно забутий підземний подув джерельної води, сталевому лезу, - не стримавшись, лизнула: посмак був зоддалеки знайомий, але прісний, блідий, мов вияловлений, - бракувало йому духу живла, як соли до страви: ходімо, сестро, по ягоди, - звернулася до Оленки, - та які ягоди, хіба жартуєш, вересень на порі, - підіть-шдіть, прогуляйтеся, пожвавішала и мати: їй знову снився дід, і якось тяжко недобре, інакше, ніж звичайно, а до того ще й сусідський хлопець, родом придуркуватий, стривожив, прокричавши вранці через тин радісно, наче молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змїй у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив! - звісно, мале, ще й безклепке, лепече, прости Господи, що слина на язик принесе, але на серці ще невпокїйніш зробилось, а що недільний сон, всяк знає, чинний лиш до полудня, то вона й зраділа нагоді на той час випхати дівчат із хати, - адіть, яка теплінь стоїть, хочби й суницям на новий плід впору, а як не ягід, то грибів наберете, - Оленка згодилася, хоч і знехотя, і козубок прихопила найменший, для годиться, - явно заміряючись нестак уклонятися кожному кущеві, як полежати в холодочку, поки Ганнуся уви-хатиметься, - від часу заручин у ній проклюнулася нова, вже подобаюча радше на молодицьку, ніж на дівоцьку, статечність і гідність.
Ганнуся й справді ринулась увихатися, як навіжена, щойно вступили до лісу, - раз, що потребувала руху, бо пекло під серцем, пік на тілі молодецький пояс, та й ціле тіло пекло вогнем, як незагоєна рана, не було на нім ані плямочки, на якїй не чула б пашіння нічних вуст, і з того зоставалось - або верещати вереском до неба, самїй себе за руки гризучи, аби лиш виповнити зяючу порожнечу нутра хочби й своїм власним м'ясивом, або гнати й гнати наперед очманіло, з лютою силою розгрібаючи чагарі, мало не з корінням кущі вириваючи, обдираючи до крови шкіру, бо з кожним спалахом болю, що проступав назверх соковитою, як спіла ягода, - інших ягід не наверталось на очі! - темно-червоною краплею, на мить немов попускало, немов розвиднялося з того жовтого, як гнила пасока, туману, що застував зір, - підліском раз у раз тріщало, ніби хтось за нею йшов, хтось не спускав її зо сліду, і то, звичайно ж, була Оленка, хто ж іще висів на ній ціле життя й висітиме довіку, навіть на своє господарство забравшись, - ге, тоді й поготів: не здихаєшся, не видереш з корінням, як оцей Петрів батіг, із думки, з серця, вічно гнитиме в нїй, ширячи каламутно-жовтявий я дух переможної несправедливости, - а не бути ж цьому! - скрикнула вголос, вихопившись на галявину, де Оленка вилежувалась на літеплім, останнім у році сонечку, прикривши лице лопухом, мов пані яка, щоб не взялося смагою, - і мов сам собою виплигнув ніж із дна козубка і притульно вклався в руку, даючи опертя, і останнє, що вбилося в тяму із раптом побурілого, нагуслого в очу туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, - такий поблажливо-зверхнїй, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивований, мовляв, ще чого? - він зненацька зломився, бризнувши назустріч - холодним і живлющим, як кринична вода на опечене тіло, жахом, і розкішшю, сливе такою ж пронизливою, як у нічних шаленствах, було - вгородити ножа просто в дишуче теплом, щільне, а проте як же піддатне ножеві тіло, що стенулось уздовж короткою судомою (і ця хвиля опору теж була розкішна!) - і обм'якло, а натомість вальнув у ніздрі, сласно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, - масний, живлющий, гарячий червоний дух, - мов цілий світ разом, нарешті, відчинився - і ринув назустріч Ганні-панні, аби напоїти її невтоленність, і, потрясаючи над головою скривавленим ножем, п'яна, аж точилася, од такого обрушеного на неї багацького - багатше не буває! - весілля, вона крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо, що посвистіло невідь-куди, теж, либонь, від жаху, пірвавши, як смерчем, за собою крони дерев, - до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого вїйська: а шоб знаві…
…Додому Ганнуся прибилася аж смерком - Марія вже місця собі не знаходила, знов прибігав од сусідів дурень - запевняти, наче бачив під лісом білу сучку з закривавленою мордою, та таку, тітко, страшну! - аж у поли вдарила, як дочка стала перед нею, розчіхрана, з роздертою пазухою, з листям у волоссі, без кровиночки в лиці, - а Оленка ж де, першим озвався батько, - а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, - або я їй сторожа?… Кинулися по знахурку - виливати переполох, вихром промчала по селу чутка: дідову й бабину дочку хтось у лісі напав! - з кожної хати пішло по мужчині, до півночі шукали-кликали зі смолоскипами, розбрівшись вервечкою між дерев, але нічого не знайшли: як у воду впала Оленка. А десь опівночі зненацька зібралася гроза, яка й серед липня нечасто випадає, - зашугали, мовби з рукава сипонув, вогняні літавиці, затріщало й розкололося в небі, застогнало під землею, і за ревом стихїй, за напірним періщенням дощу півкутка почуло - свят, свят, свят! - як закричала Ганнуся, - нелюдським, смертним криком божевільної розкоші, за якою кінчається все живе, а зостається хіба місячним сяйвом заллята нескінченна пустеля, - ніхто ніколи не чув такого голосу, і Ганнусиного власного теж звідтоді ніхто не чув більше: по тїй ночі замовкла дівчина, як урекло, і ні знахурки, ні ворожки, ні панотець із кропилом не годні були очутити причинну. А ще невзабарі побачила Марія, що Ганнуся тяжка: виглядало, наче того самого нещасливого дня й завагоніла.
Навесні проходила селом чумацька валка - і до Василя з Марією кіль-коро чумаків переночувати попросилося, прочувши по людях, що в хаті не-завізно - тільки старий, та стара, та на печі причинна дівка непорожня, - хто би при такїй оказїї не зрадів чеснїй беседі, та ще й з чужодальніми гостями, світовими й бувалими, що, либонь, і за ніч не переказали б, чого по далеких українах набачилися, - але такої чудасїї, пане господарю, як коло вашого села, Бігме, нігде не приключалося, похопився з своїм глеком на капусту молоденький чорнявий чумак, якому тільки-но-тільки вус засівався, тож міг би й помовчати, коли старші слово мають, одначе старші й собі згідно закивали головами, вже ж що правда сьому, а покажи-но, парубче, тую сопілку, - акурат на підступах до вашого села, пане господарю, попід лісом, за фигурою на розхресті назирив хлопака калиновий кущ і витяв собі сопілку, а вона, чуєш ти, людським голосом обізвалася - а ке лиш її сюди! - з нами сила хрещена, перелякалася Марія, що саме пряжила яєшню на вечерю, що-бо ви таке, панове молодці, кажете, не треба того грання, і так доволі нам біди в хату! - і на пательні теж сердито зашкварчало, погрозливо запахкав вогонь, і вїйнул'б сизим, сірчаним чадом, але молодий музика вже тримав сопілку в делікатних довгих пальцях і, щойно притулив до губ, в хаті тонко, сливе по-дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила, - дитино моя! - здавалось, водночас зойкнули батько з матір'ю, хоч насправді всі поніміли так, що почув би, як у Києві задзвонили до вечерні: коло печі, прихилившись до комина, як молода на сватанню, стала Ганнуся - в самїй сорочці, віддутїй на череві, розхристана, простоволоса, з чорно запалими вглиб очима, з яких аж немов потріскував жар, вона посміхалась - уперше за цілу зиму, тільки так чудно, що всім мороз пішов попід шкіру: не був то посміх божевільної, кожен би заприсягся під ту хвилю, що ця жінка більш ніж притомна, бо не тільки гаразд тямить, що діється, а й бачить за тим іще щось, для інших невидиме, і таке, від чого замовкла сопілка, випавши з рук молодому чумакові, - але, тремтячи на тілі, як старий дід, немов дїйсно водномить зостарівшись, підбирав її Василь, і сльози безгучно текли йому по щоках, коли знову вголос заплакала Оленка: помалу-малу, батеньку, грай, не врази мого серденька вкрай, - а Ганнуся посміхалася все ширше, от-от заговорить, - помалу-малу, матінко, грай, - і нарешті засміялася, сплеснувши в долоні: а справдилося ж, скрикнула низьким, захриплим голосом, наче ворон влетів у хату, - справдилося, не збрехав, - і вже не стримуючись реготалася, обіруч ухопившись за кругло віддутого живота, що танцював при тому, ніби в ньому не одне дитя. а ціле кишло бунтувалося: мамо, мамо, оце ж мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж моя слава в князеві моєму, сповню, прирік, усі твої бажання, іно мене слухай, - і сповнив же, сповнив, не скажеш - збрехав! - ридма заходилася реготом, не в змозі себе погамувати, вже не дбаючи, як пристало б її станові, що може ввередитись та розсипатись завчасу, лиш раз за разом повторюючи те саме: сповнив, не збрехав, - доки один із чумаків не оханувся й, підступившись, не одважив біснуватїй поличника, - вона зараз же вмовкла, вхопившись за щоку й тупо дивлячись перед себе, а тоді сказала найпритомнішим на світі голосом, показуючи на чумаків пальцем: а вони - всю неправду розкажуть, так і піде світом гуляти, - і з тим лягла на полу, притримуючи живота, та вже й не вставала.