Люба Ґавур
Казка про маленьку хату біля малого лісу
Присвячую сестрі
Гілка I
Дозвольте, шановні слухачі, розказати Вам про життя маленької хати біля великого лісу... вірніше, великий був ліс в уяві дівчинки — великий, могутній, чарівний й таємничий, але скажу Вам, слухачам дорослим, потихеньку — вимірами фізичними, лісок був справді малий.
Давно колись було, що одного чарівного, літнього вечора, коли смеркало, з тієї хати біля лісу, взявши донечку за руку, Мати її повела в напрям цього сусіднього лісу. Вони потихеньку перелізли дерев’яний паркан та ввійшли — через вуал верхнього листя — в дрімучий ліс, серед якого стояла галявина. Йдучи в парі, ступаючи по стежці, Мама розповідала донечці про всілякі сотворіння, які там жили в гармонії й плекали своє житло... пташки, зозулі, феї, карлики, бджоли, мавки, світлячки... ось попід тими зеленими, сяйвом-освітленими листями при землі, на якій ми ступаємо легким кроком... під кожною пелюсткою, під кожним листочком, тремтять краплини роси, помножені, прозорі тайни буття... раз у раз затріщить гілка під ногами там, де мох стелиться, шелестять віття, он там видно папороть росте... та й, може, й цвіте... на вечір Івана Купала? Посеред цього рослинного світу живуть собі також жаби, цвіркуни, сверщики, зайчики, білки та різні інші гомінливі сотворіння. Блистять зелені листочки, моргають вечірні світлячки близько над землею, а вгорі, в небесах наче до ритму містичної музики, мерехтять у відповідь зорі... всі вони осяяні божественним духом... краси й любові.
Так-то Мати передала маленькій доні цінний скарб для зберігання назавжди.
У малому містечку в Америці емігранти шукали хати до купівлі, бо Батька прийняли на працю в університетській бібліотеці. Родина заміряла перенестися з великого, промислового міста, до меншого.
З гори вулиці, вздовж якої з одного боку тягнувся лісок, видно стало, що при закруті внизу, сиділа собі присадкувато маленька хата, а скраю на траві — величезний дуб. Цей образ — в маминих очах на перший погляд тоді в розквіті літа, напевно нагадав рідний дім в селі Липовець на Яворівщині, де вона народилася й провела перші свої літа, солодко-гіркі часи з Мамцею, сестрою Галею та братом Ґеньом, поки не вступила до Українського Інституту для Дівчат в Перемишлі... Пережила воєнні часи, та переїхавши воєнні зони, втікаючи від большевиків, потім німців, тоді большевиків-разом-з-німцями, провела роки непевності на скитальщині, на «еміграції», разом з іншими «Ді-Пі»[2], а згодом — виїзд з Європи через океан до невідомого будучого в чужій Америці.
У думках, у душі згадувала дім, до якого шляхи повернутися не могли. Остались спомини дитинства в малому селі, де дівча — «пільна квітка», бігало, стрибало, скакало по сільських городах, щасливо пізнавало світ.
Бігаючи безжурно по городі, маленька Ірця уявляла собі, що може літати. Підняла рученята і пустилася бігом, щоб розігнатися, намагаючись перескочити чи «перелетіти» глибокий рів, вповні переконана, що підніметься. Розпростерла «крила» і бігом, впевнена у свої летунські спроможності та цілкість своїх крил. Але дуже скоро, закони фізики переважили і лет зупинився. Ірка провалилася, впала стрімголов додолу, та потовкла коліна. Ще й кров потекла. Ще й Мамця насварили.
А зараз — років з десять опісля приїзду з післявоєнної Європи, з переселенчих таборів в еміграційній скитальщині, з валізами, рюкзаками, смутком і надіями — до міста Клівленда, — «понурого, пролетарського», Мама зустрілась віч-на-віч з хатою під лісом... в Америці. І зразу давні, образотворчі спомини виринули на верх з глибокої криниці її пам’яті. Хатка «на чужині» ...хіба, наче ті журавлі — через море перелетіла, перевтілила...
Через роки дитинства, доні були свідками Маминої пекучої ностальґії, але молодша доня не догадалася, аж багато років пізніше, коли вже Мама, Ірена, померла, що Мама вибрала оцю хату-біля-лісу в Америці іменно тому, що вона, хата, перевтілилася та через павутиння минулих років простягнула свою теплоту вкорінену в природі, обвінчаною образними, втіленими споминами.
Так що, рішивши вселитися, родина впровадилась до хати біля лісу, хоч хто б то не сказав, хатка не була найкращим, практичним вибором для родини, яка складалася з п’ятьох осіб — Тато, смаглявого обличчя та лагідної вдачі, який вітав жінок по старосвітському з поклоном голови та підніманням руки — «цілуй-ручки, прошу пані»; чорнобрива Мама, яка в собі поєднувала літературознавство разом з городництволюбством — «обоє чорнявенькі», з єства яких промінювала щедрість, доброта і якась основна скромність; старенька, працьовита Мамця-Бабуня, яку інші називали «Пані Добродійка», а внучки — «Буня-наше-сонечко»; і дві доні, одна 4, а друга 7 літ, («Роз Байт і Снов Ред»)[3]. А хатка чарівна і мала — трикімнатна з кухнею.
«Ми добудуємо!»
Такий одчайдушний заклик лунав по закутках вулиці «Вудсайд» (з англійського перекладається: «Біля-лісу») та й залишився в пам’яті дочок. Бо ностальгія огорнула Ірцю, господиню дому. Ностальгія за Липовецькою дорогою, про яку згадувала все життя. Шлях додому...
...Вздовж якого обопільно пишалися могутні липи, галуззя яких зверху легко хиталося, а повітря навкруги наповнялося п’янючим запахом медового цвіту. І хата, затишний куточок, немов вріс із зеленого коріння, обвинутий кущами та Мамцею-плекані квіти... Цею дорогою, щомісяця фірою їхали Мамця до Любачева за вчительську платню, та й пізно вечором повертали, зі злотими... яких — наголошувала Ірка (розказуючи про це багато років пізніше), ніхто не вкрав, бо хоч всі селяни знали, що Пані Вчителька їдуть за грішми, ніхто ніколи не обікрав, бо це були «чесні, порядні, побожні люди... які тяжко працювали, не щадили сил, хрестилися перед їжею та їли прості страви поволі й без розмови...» Так згадувала Мама, описуючи селян.
А найяркіше, що представляла Липовецька дорога, це чекання... на Батька, мужа, стрільця Івана, чекання, яке розтягнулось ниткою на вічність...
Минули роки... І пізніше, в Америці, у хаті-біля-лісу, Буня часами так подібно чекали, приліпивши стареньке личко до вікна, ожидаючи рідних, а молодша внучка тільки багато років пізніше, все це зрозуміла. Також зрозуміла вічне чекання Мамине, поєднане з вірою і надією, хоч наївними, коли відкривала всі вікна й двері, щоби на всі сторони вивітрювати хату та осяяними, чорнобривими очима гляділа в напрям лісової доріжки-під-горою, за горою. Американсько-липовецької дороги...
2
Ді-Пі — «Displaced Persons», означає людей які втратили свою етнічну територію через траґічні обставини, як наприклад, війна.
3
«Rose White and Snow Red» — повинно бути «Роз-Ред і Снов-Вайт» (Рожа-Червона і Сніжна-Біла), але Мама переплутувала на